Ніч ополудні - Артур Кестлер

зло походить від ворогів і диверсантів, то це змусить їх принаймні хоч трохи задуматися. Правда — це те, що корисне людству; неправда — це те, що йому шкодить. У нарисах з історії, схвалених партією для робфаків, зазначається, що в перші століття свого існування християнство відігравало прогресивну роль. Яке нам діло, чи Ісус справді походить від Бога й пречистої діви. Головне, що селяни сприймають ці символи буквально. То чому б і нам не винайти символи, які б сприймалися селянами так само буквально?

— Ваші міркування, — завважив Рубашов, — дуже подібні до міркувань Іванова.

— Громадянин Іванов, подібно до вас, належав до інтелігенції вчорашнього дня. У спілкуванні з ним такі, як я, могли набути певних знань з історії, що їх нам бракує через недостатню освіту. Однак різниця між ним і мною та, що ці знання я намагаюся використати для служби партії, а Іванов був просто вченим циніком…

— Ви сказали «був»? — спитав Рубашов, знімаючи з носа окуляри.

— Громадянин Іванов, — сказав Клєткін безбарвним голосом, — був учора розстріляний відповідно до вироку, виданого адміністративним порядком.

Після цього допиту Клєткін дозволив Рубашову спати дві години підряд. Повертаючись до камери, Рубашов дивувався, чому звістка про розстріл Іванова не викликала в нього глибокого потрясіння. Вона лише позбавила його приємного почуття малої перемоги над Клєткіним, прикликавши знову втому й запаморочення. Схоже було, що він уже опинився в стані, де не існувало місця для глибоких емоцій. Йому навіть було тепер соромно за те дрібне почуття тріумфу над слідчим незадовго перед звісткою про смерть Іванова. Клєткін запанував над ним до такої міри, що навіть тріумфи видавались тепер поразками. Масивний і незворушний, Клєткін був брутальним втіленням держави, яку звели на ноги Рубашови й Іванови. Ця держава була плоттю від їхньої плоті. Плоттю, уже незалежною від них і некерованою. Чи ж не признався Клєткін сам, що вважає себе духовним спадкоємцем Іванова й старої інтелігенції? Всоте Рубашов повторював собі, що Клєткін і покоління нових примітивів докінчували працю тих, що їх було увіковічено на відомій фотографії. А те, що та сама доктрина з уст Клєткіна звучить так не по-людському, пояснюється змінами клімату. Коли Іванов послуговувався тими самими аргументами, в його голосі все ж звучали інтонації минулого світу, який зник. Можна було відмовитися від свого дитинства, але цілковито викреслити його було неможливо. Минуле Іванова волочилося вслід за ним, і якраз ця обставина забарвлювала все, що він казав, меланхолійною інтонацією. Тому Клєткін і називав його циніком. Клєткіни не мали чого викреслювати. Їм не треба було відмовлятися від свого минулого, бо й ніякого минулого у них не було. Вони народилися без пуповини, без пам’яті, без меланхолії…

Уривок зі щоденника Рубашова 4

…За яким правом ми, що сходимо зі сцени, дивимося на клєткіних з почуттям власної вищості? Коли перша неандертальська людина з’явилася на землі, мавпи, напевно, зустріли її гучним сміхом. Високоцивілізовані мавпи граційно гойдалися на гілках, а незграбний неандерталець був від самого початку прив’язаний до землі. Мавпи, вдоволені й миролюбні, жили у світі вишуканих забав чи ловили мух у філософській задумі. Неандерталець понуро брів світом, гаратаючи довкруги своїм києм. Мавпи дивилися презирливо на нього з верхівок дерев і шпурляли у нього горіхами. Деколи їх охоплював переляк: вони живилися овочами й ніжною рослинністю, а неандерталець пожирав сире м’ясо, нещадно вбивав звірів і навіть своїх спільників. Він валив віковічні дерева, двигав каміння, порушував усі правила і традиції джунглів. Він був незграбний, хижий, без справжньої тваринячої гідності. З погляду високоцивілізованих мавп, він був варварським реліктом історії. Останні вцілілі до наших днів шимпанзе відвертають і нині свої носи, вгледівши людське створіння…

5

Після шести чи семи днів трапилось те, чого й слід було сподіватися: під час допиту Рубашов втратив свідомість. Це сталося, коли вони дійшли до останнього пункту обвинувачення — до мотивів, які штовхнули Рубашова на стезю злочинів. Обвинувачення пояснювало ці мотиви просто: «контрреволюційною позицією», що було вже річчю самозрозумілою, службою ворожій державі. Рубашов завзято боровся проти цього формулювання. Дискусія тяглася з ночі до 11-ї години ранку. І раптом у момент порівняно стерпний Рубашов хитнувся й упав на підлогу.

За кілька хвилин, отямившись, він побачив над собою лису голову лікаря, який поливав його холодною водою з пляшки й розтирав йому скроні. Дихав лікар важкою сумішшю чорного хліба й смальцю, від якої Рубашова знудило. Писклявим голосом лікар зарепетував, щоб Рубашова негайно вивели на свіже повітря. Якийсь час Клєткін спостерігав цю сцену з незворушною міною, тоді подзвонив доглядачеві й наказав вичистити килим. Після цього дозволив Рубашову вернутися до своєї камери, а невдовзі з’явився конвоїр і випровадив його на подвір’я. Там Рубашов на якусь мить відчув сп’яніння від свіжого, різкого повітря. Виявляється, він має легені і кисень смакує. Смакує їм, наче свіжий солодкий напій — піднебінню. Сонце світило блідо, але ясно. Була 11-та година ранку, час, коли раніше — здавалося, цілу вічність тому! — його виводили на прогулянку. Як гарно було опинитися знову у свіжості білого дня! Лише дурень міг не цінувати такого блага. Ех, коли б можна було просто жити й дихати свіжим повітрям, ходити по снігу й відчувати бліді промені сонця на обличчі! Коли б то вдалося позбутися кошмарів клєткінського кабінету, його сліпучої лампи і всього того моторошного антуражу і жити так, як живуть інші люди.

Худий селянин у розлізлих чоботях, який раніше був сусідом Рубашова на прогулянках, знову стояв поруч нього. Він скоса дивився на блідого, виснаженого Рубашова і стурбовано кліпав очима, коли Рубашов починав похитуватись. Нарешті селянин легенько закашляв і, поглядаючи на вартових, сказав:

— Я довго вас не бачив, ваше благородіє. Ви виглядаєте дуже погано. В такому стані ви довго не протягнете. Кажуть, буде війна…

Рубашов, борючись зі спокусою нахилитись, взяти у жменю снігу й зліпити сніжку, намагався уважно слухати селянина.

— Скоро почнеться сівба, — не вгавав селянин. — Як розтануть сніги, вівці підуть у гори. Треба зо три дні, щоб вони туди добралися. Раніше всі села у нашій окрузі виганяли овець того самого дня. Від самого світанку нічого не видно за курявою, лише вівці. Куди не глянь — вівці, на всіх шляхах і