Ніч ополудні - Артур Кестлер

долинув. Натомість почувся невиразний дзенькіт, схожий на удар металевих мисок. Потім пролунала коротка команда і двері зачинилися з грюкотом. Кроки залунали ближче.

Рубашов підійшов до вічка і зазирнув у коридор. Кілька людей в одностроях зупинилися майже біля його камери, але стояли до нього спиною. Старий наглядач відмикав двері у камері навпроти, на яких видніло число 407. Двоє інших тюремників тримали бак. Третій ніс кіш із порціями чорного хліба. Процесію замикало двоє озброєних вартових. Ну от, сподівався тортур, а воно — сніданок…

Якраз у цю мить в’язневі камери 407 подавали хліб. В’язень, напевно, стояв у належному місці — один крок від дверей, — бо Рубашов його не бачив. Виднілися лише його руки, аж до ліктів. Голі й тонкі, як дві паралельні палички, вони стирчали з дверей. Долоні були повернуті догори і складені в пригорщі. В одну з них поклали хліб, в’язень прикрив його другою долонею і відступив у темряву камери. Двері грюкнули.

Рубашов відійшов від вічка і знову почав «прогулянку». Ще раз потер пенсне об рукав, начепив його на носа і полегшено видихнув. Посопуючи, походжав, чекаючи на сніданок.

На думку наверталися худі, щойно бачені руки і навіювали дивне відчуття. Нагадували йому щось дуже туманне, чого не міг означити, хоч і силкувався. Вид тих рук, навіть тінь на них були йому звідкись знайомі. Але все вислизало з пам’яті, наче старий мотив, наче запах вузької вулиці біля гавані.

7

Процесія у коридорі продовжувала свій обхід. Двері відчинялися й зачинялися. Рубашов чекав своєї черги. Він знову підійшов до вічка подивитися, чи вони вже йдуть. Хотілося гарячого чаю. Зняв пенсне і прилип оком до отвору. В його полі зору були двері чотирьох протилежних камер, від 401-ї до 407-ї. Над дверима нависала металева балюстрада, щось схоже на вузький балкон, по якому можна було дістатись у камери другого поверху.

Процесія поверталась назад. Вони, певно, обслужили в’язнів непарних камер, і тепер перейшли до парних. Ось вони зупинилися біля камери 408. Рубашов бачив лише спини двох вартових. Інші випадали з його поля зору. Ось відчинилися двері камери 406. Він знову побачив бак, із якого парував чай, та кіш чорного хліба.

Процесія рушила, проминула камеру 404, його, Рубашова камеру, і зупинилась навпроти 402-ї. Не задумуючись, він ударив кулаками у двері. Побачив, як двоє, що несли бак, переглянулись і повернули голови у бік його камери. Але наглядач з особливим піклуванням на обличчі відчиняв двері 402-ї, вдаючи, ніби нічого не чує. Двоє озброєних вартових навіть не озирнулися. Подавши хліб і чай у камеру, наглядач зачинив двері, і процесія рушила далі. Рубашов затарабанив у двері ще дужче. Він скинув черевика й гамселив ним по тяжких, кованих дверях.

Офіцер, що був з ними, повернувся, вирячив очі на камеру Рубашова, щось, видно, обмірковуючи, тоді повернувся й пішов за процесією. Раптом усі спинилися. Той, що оглядався, мовив щось ключареві, відібрав у нього ключі й пішов до камери Рубашова. Решта подалася за ним.

Рубашов відступив від дверей на один крок і чекав. Весь внутрішній неспокій, весь акумульований гнів раптом розрядилися. Зробилося раптом байдуже, дадуть вони йому чаю чи ні. Коли в замку заскреготів ключ, він підійшов до ліжка, сів і почав взувати скинутого щойно черевика. Двері відчинилися, і в камеру зайшов офіцер, той самий, що так вирячився в коридорі. Щоки мав гладкі, добре виголені. Очі невиразні. Випрасувана уніформа лопотіла; хромові чоботи порипували. Рубашову здалося, що він відчув запах свіжої шкіри, і він уважніше подивився на лискучий пояс вартового. Той зупинився біля параші й оглянув камеру, яка, здавалось, поменшала від його присутності.

— Чому не прибрано? — спитав він різким голосом. — Ви ж знаєте приписи?!

— Чому мені не дали сніданку? — у свою чергу спитав Рубашов, розглядаючи охоронця через пенсне.

— Якщо ви хочете сперечатися зі мною, то спершу встаньте! — відрубав той.

— Не маю ні найменшого бажання сперечатися з вами чи бодай говорити! — відповів Рубашов, зашнуровуючи черевика.

— В такому разі не гатіть у двері, бо ми вживемо дисциплінарних заходів.

Він знову оглянув камеру й мовив до ключаря:

— В’язень не має швабри.

Наглядач кинув щось одному з носильників, і той одразу побіг коридором. Інші тим часом поставили свої речі долі і з цікавістю роздивлялися камеру. Другий вартовий стояв до камери спиною, розставивши ноги й заклавши пальці рук за пояс.

— В’язень не має й миски для їжі, — сказав Рубашов, не перестаючи зашнуровувати черевика. — Я припускаю, ви заохочуєте мене до голодного страйку. Я справді здивований вашими новими методами.

— Ви помиляєтесь, — відповів офіцер, дивлячись на Рубашова невиразним поглядом.

На його гладко виголеній щелепі виднівся широкий шрам, а на грудях висів орден бойового Червоного Прапора. «Учасник громадянської війни», — подумав Рубашов. Але війна відгриміла давно, і тепер це не мало для нього ніякого значення.

— Ви помиляєтесь, — повторив той. — Вам не дали сніданку тому, що ви хворі.

— Зуби… — поспішно підказав старий наглядач-ключар, що стояв у дверях.

Він і досі був у кімнатних пантофлях. Його однострій виглядав пом’ятим і засмальцьованим.

— Вам видніше, — сказав Рубашов.

Ще хотів запитати, чи є це останнім здобутком режиму — примусово переводити хворих на піст. Але стримався. Від цієї сцени його нудило.

Носій швидко вернувся, задиханий і розпашілий, з мокрою, брудною ганчіркою у руках. Наглядач перебрав від нього «швабру» і кинув неподалік параші.

— Маєте ще якесь прохання? — спитав офіцер без видимої іронії в голосі.

— Облиште комедію і дайте мені нарешті спокій, — сказав Рубашов.

Той вийшов. Наглядач задзеленчав ключами. Грюкнули двері, і Рубашов устав з ліжка. Підійшов до вікна. Враз схаменувся й підбіг до дверей. Крикнув у вічко:

— Олівця і паперу!

Зняв пенсне й подивився в отвір. Хоч крикнув він досить голосно, процесія віддалялася, ніби нічого не чула. Встиг побачити ще спину слідчого з гладко виголеними щоками, його широкий шкіряний ремінь