Ніч ополудні - Артур Кестлер

нього байдужим і неприхильним поглядом. Одного разу, коли з Рубашовим стався нещасливий випадок, шофер «швидкої допомоги» подивився на нього так само. Дрібниця, а чомусь пригадалося.

Повільна, стрибкоподібна їзда вулицями з хитким світлом передніх фар перетворювалася на тортури.

— Ще далеко?.. — спитав Рубашов, не дивлячись на своїх компаньйонів.

Він ледве не сказав: «Чи ще далеко до шпиталю?»

— Добрих півгодини, — відповів старший.

Рубашов дістав цигарки, взяв одну і запропонував решту сусідам. Молодший категорично відмовився. Старший узяв дві, одну для себе, другу для шофера. Той, керуючи однією рукою, подав вогонь, і Рубашов полегшено затягнувся димом. Але полегкість відразу заступилася гнівом, що хвилею накотив на Рубашова. «Саме час для сентиментів», — подумав він. Проте не міг встояти перед спокусою говорити, створюючи в кабіні атмосферу людського тепла.

— Шкода авто, — озвався він. — Закордонні машини коштують чимало золота, але на наших дорогах не витримують і півроку.

— Маєте рацію. Наші дороги нікудишні, — погодився старший.

З його тону Рубашов відчув, що той розуміє його безпомічність. Ця крихта співчуття чомусь підбадьорила Рубашова. Почувався як пес, якому кинуто кістку. І все ж вирішив більше не говорити. Та несподівано молодий енкаведист сердито спитав:

— А хіба в капіталістичних країнах дороги кращі?

Рубашов ледь усміхнувся.

— А ви були хоч раз за кордоном? — спитав.

— Я й так знаю, що там, — відповів хлопець. — Мені не треба розповідати казок…

— За кого ви мене вважаєте? — холодно, але загалом чемно спитав Рубашов.

І одразу ж додав:

— Ви мусили б уважніше студіювати «Історію партії». У ній мене хвалять не за казки…

Молодший мовчав, непорушно втупившись у шоферову спину. Усі принишкли, мов змовилися. Шофер похапцем переключив важіль, натис на педаль муфти, попустив, знову переключив і раптом не витримав — матюкнувся. Авто стрибало завулками передмістя, але вже швидше. Світло фар ковзало по убогих дерев’яних будинках — нічого тут не змінилося. Над будинками висів місяць, блідий і холодний.

5

У коридорах усіх зразкових в’язниць (Рубашова привезли якраз до такої) світили електричні лампочки. Бліде світло лилося на залізні галереї, на голі, добре вимиті стіни, на дверці камер, на картки з іменами в’язнів, на чорні вічка.

Це безбарвне світло й різкі, розкотисті звуки кроків по цементній підлозі були Рубашову такі знайомі, що на кілька секунд усе це видалось йому ірреальним. Він навіть спробував себе переконати, що все це сон. «Якщо я переконаю себе, то все це й справді виявиться сном», — думав він.

Бажання було таким сильним, що він відчув навіть легке запаморочення. Коли ця мана минула і в голові прояснилося, з’явився сором. «Що ж, треба все перейти й пережити. До кінця».

Його підвели до камери 404. Над вічком висіла карта з його прізвищем: «Рубашов Микола Салманович». Отже, все було продумано і приготовлено заздалегідь. А все ж вигляд власного прізвища на картці підбадьорив його. Хотів було попросити у чергового ще одну ковдру, але двері різко грюкнули за його спиною.

6

Через рівні проміжки часу черговий зазирав крізь вічко до камери Рубашова. Той спокійно лежав на ліжку. Лише рука час від часу здригалася уві сні. Біля ліжка лежали пенсне й недопалок.

О сьомій годині ранку — через дві години після прибуття до в’язниці — Рубашова розбудив сигнал сурми. Йому, здається, нічого не снилося, і почував він себе досить свіжо. Сигнал повторився тричі на тій самій сердитій ноті. Звук сурми відбився від стін і поволі завмер. Запала зловісна тиша.

Ще як слід не розвиднілося. Контури параші й умивальника пом’якшувалися сіруватим світлом. Ґрати на вікні видавалися чорними грубими лініями на тьмяному склі. Шматочок розбитої шиби вгорі був заліплений клаптем газети.

Рубашов підвівся, трохи посидів, підняв з підлоги пенсне й недопалок і знову впав на матрац спиною. Надів пенсне й припалив недопалок. Було тихо. В усіх камерах цього цементного вулика людські істоти пробуджувалися, вставали з ліжок, лаялися, юрмилися біля параш. Лише в камерах ізолятора пробудження не приносило якихось помітних змін. В них і далі стояла тиша. Хіба що час від часу долинали звуки кроків з коридору.

Рубашов знав, що опинився в ізоляційній камері і що лишатиметься в ній, аж поки його не розстріляють.

Встромивши пальці в коротку цапину борідку, він трохи покуйовдив її, кинув недопалок на підлогу і втупився в стелю.

«Отже, мене розстріляють», — подумав. Примруживши очі, стежив за рухом великого пальця на власній нозі. Почувався добре, хоч легка втома млоїла усе тіло. Погодився б заснути й не прокидатися — щоб ніхто його більше не турбував і не стягував з нього зігрітої ковдри.

— Отже, вони тебе розстріляють, — мовив сам до себе. Дивився на великий палець ноги і чомусь згадував рядки, у яких ноги Христа порівняно із ногами білої косулі. Потер пенсне об рукав, цей жест добре знали його прихильники й послідовники. Під теплою ковдрою почувався напрочуд щасливим і боявся лише одного — бути зігнаним з ліжка.

— Отже, вони тебе знищать, — знову сказав сам до себе тихим голосом.

Дістав цигарки і знову запалив, дарма що в пачці лишилося лише три штуки.

Куріння натще викликало легке сп’яніння, з якого зроджувалось відчуття, ніби він уже зазнав у минулому очікування смерті. Він розумів, що таке відчуття варте осуду, а під певним кутом зору й абсолютно неприпустиме, але в цю мить йому було цілком байдужо до тієї партикулярної точки зору. Стежив за грою великого пальця, і тепла хвиля співчуття до власного тіла, долею якого він раніше взагалі не переймався, прокотилася по ньому, а неминучість розстрілу пробудила щемливий жаль до самого себе.

— Стара гвардія мертва, — сказав він. — Ми останні. І всі ми будемо знищені. Бо легендарні герої, як і сажотруси, мусять перетворитися в тлін…

Він хотів пригадати мотив пісні «Ви жертвою впали», та згадались лише слова.

— Стара гвардія мертва, —