Ніч ополудні - Артур Кестлер

Повільна, стрибкоподібна їзда вулицями з хитким світлом передніх фар перетворювалася на тортури.

— Ще далеко?.. — спитав Рубашов, не дивлячись на своїх компаньйонів.

Він ледве не сказав: «Чи ще далеко до шпиталю?»

— Добрих півгодини, — відповів старший.

Рубашов дістав цигарки, взяв одну і запропонував решту сусідам. Молодший категорично відмовився. Старший узяв дві, одну для себе, другу для шофера. Той, керуючи однією рукою, подав вогонь, і Рубашов полегшено затягнувся димом. Але полегкість відразу заступилася гнівом, що хвилею накотив на Рубашова. «Саме час для сентиментів», — подумав він. Проте не міг встояти перед спокусою говорити, створюючи в кабіні атмосферу людського тепла.

— Шкода авто, — озвався він. — Закордонні машини коштують чимало золота, але на наших дорогах не витримують і півроку.

— Маєте рацію. Наші дороги нікудишні, — погодився старший.

З його тону Рубашов відчув, що той розуміє його безпомічність. Ця крихта співчуття чомусь підбадьорила Рубашова. Почувався як пес, якому кинуто кістку. І все ж вирішив більше не говорити. Та несподівано молодий енкаведист сердито спитав:

— А хіба в капіталістичних країнах дороги кращі?

Рубашов ледь усміхнувся.

— А ви були хоч раз за кордоном? — спитав.

— Я й так знаю, що там, — відповів хлопець. — Мені не треба розповідати казок…

— За кого ви мене вважаєте? — холодно, але загалом чемно спитав Рубашов.

І одразу ж додав:

— Ви мусили б уважніше студіювати «Історію партії». У ній мене хвалять не за казки…

Молодший мовчав, непорушно втупившись у шоферову спину. Усі принишкли, мов змовилися. Шофер похапцем переключив важіль, натис на педаль муфти, попустив, знову переключив і раптом не витримав — матюкнувся. Авто стрибало завулками передмістя, але вже швидше. Світло фар ковзало по убогих дерев’яних будинках — нічого тут не змінилося. Над будинками висів місяць, блідий і холодний.

У коридорах усіх зразкових в’язниць (Рубашова привезли якраз до такої) світили електричні лампочки. Бліде світло лилося на залізні галереї, на голі, добре вимиті стіни, на дверці камер, на картки з іменами в’язнів, на чорні вічка.

Це безбарвне світло й різкі, розкотисті звуки кроків по цементній підлозі були Рубашову такі знайомі, що на кілька секунд усе це видалось йому ірреальним. Він навіть спробував себе переконати, що все це сон. «Якщо я переконаю себе, то все це й справді виявиться сном», — думав він.

Бажання було таким сильним, що він відчув навіть легке запаморочення. Коли ця мана минула і в голові прояснилося, з’явився сором. «Що ж, треба все перейти й пережити. До кінця».

Його підвели до камери 404. Над вічком висіла карта з його прізвищем: «Рубашов Микола Салманович». Отже, все було продумано і приготовлено заздалегідь. А все ж вигляд власного прізвища на картці підбадьорив його. Хотів було попросити у чергового ще одну ковдру, але двері різко грюкнули за його спиною.

Через рівні проміжки часу черговий зазирав крізь вічко до камери Рубашова. Той спокійно лежав на ліжку. Лише рука час від часу здригалася уві сні. Біля ліжка лежали пенсне й недопалок.

О сьомій годині ранку — через дві години після прибуття до в’язниці — Рубашова розбудив сигнал сурми. Йому, здається, нічого не снилося, і почував він себе досить свіжо. Сигнал повторився тричі на тій самій сердитій ноті. Звук сурми відбився від стін і поволі завмер. Запала зловісна тиша.

Ще як слід не розвиднілося. Контури параші й умивальника пом’якшувалися сіруватим світлом. Ґрати на вікні видавалися чорними грубими лініями на тьмяному склі. Шматочок розбитої шиби вгорі був заліплений клаптем газети.

Рубашов підвівся, трохи посидів, підняв з підлоги пенсне й недопалок і знову впав на матрац спиною. Надів пенсне й припалив недопалок. Було тихо. В усіх камерах цього цементного вулика людські істоти пробуджувалися, вставали з ліжок, лаялися, юрмилися біля параш. Лише в камерах ізолятора пробудження не приносило якихось помітних змін. В них і далі стояла тиша. Хіба що час від часу долинали звуки кроків з коридору.

Рубашов знав, що опинився в ізоляційній камері і що лишатиметься в ній, аж поки його не розстріляють.

Встромивши пальці в коротку цапину борідку, він трохи покуйовдив її, кинув недопалок на підлогу і втупився в стелю.

«Отже, мене розстріляють», — подумав. Примруживши очі, стежив за рухом великого пальця на власній нозі. Почувався добре, хоч легка втома млоїла усе тіло. Погодився б заснути й не прокидатися — щоб ніхто його більше не турбував і не стягував з нього зігрітої ковдри.

— Отже, вони тебе розстріляють, — мовив сам до себе. Дивився на великий палець ноги і чомусь згадував рядки, у яких ноги Христа порівняно із ногами білої косулі. Потер пенсне об рукав, цей жест добре знали його прихильники й послідовники. Під теплою ковдрою почувався напрочуд щасливим і боявся лише одного — бути зігнаним з ліжка.

— Отже, вони тебе знищать, — знову сказав сам до себе тихим голосом.

Дістав цигарки і знову запалив, дарма що в пачці лишилося лише три штуки.

Куріння натще викликало легке сп’яніння, з якого зроджувалось відчуття, ніби він уже зазнав у минулому очікування смерті. Він розумів, що таке відчуття варте осуду, а під певним кутом зору й абсолютно неприпустиме, але в цю мить йому було цілком байдужо до тієї партикулярної точки зору. Стежив за грою великого пальця, і тепла хвиля співчуття до власного тіла, долею якого він раніше взагалі не переймався, прокотилася по ньому, а неминучість розстрілу пробудила щемливий жаль до самого себе.

— Стара гвардія мертва, — сказав він. — Ми останні. І всі ми будемо знищені. Бо легендарні герої, як і сажотруси, мусять перетворитися в тлін…

Він хотів пригадати мотив пісні «Ви жертвою впали», та згадались лише слова.

— Стара гвардія мертва, —