Дві культури - Олександр Боргардт

Але, все це є, покищо, в рамках якоїсь історичної логіки. Повне її порушення наступило тоді, коли російські, імперські частини Росії, — почали й для себе вимагати “суверенітета”, статусу “субъєктов фєдєрації”, тобто — повели себе як національні утворення.

Таке щось виглядає, як свідоме намагання розпустити, розчинити національне самовизначення в регіональному самоуправлінні, та таким, можливо для когось було, але… Але, загальне сприйняття подібного мавпування, як чогось належного, нормального, — безпомилково свідчить про домінацію дологічного мислення.

Саме оте мавпування — один стандарт для абсолютно різних, — є щось не ліпше, ніж подвійний стандарт для однакових.

Росія є фєдєрацією за Конституцією, тобто — складена з частин, але… вона “єдіна і нєдєліма”. Соборна Україна? — вона має бути тільки федеративною: “регіональноє самоуправленіє” (щоб як не вдасться знову загарбати разом — розтаскати по частинах). Росія? — “незавісімая” (від кого?). Україна? — “ігра в самостійность”.

Творці геноциду на Балканах, агресори серби? — до них треба застосувати таке саме ставлення, як і до їх жертов. Прийняття цієї, нав’язаної Росією точки зору, хибної в основі, — розтягнуло конфлікт у Боснії на три роки (!). В той час, як сили НАТО могли б ліквідувати агресію (вкупі з агресором), — за якийсь місяць.

5. Обмеженість та зла здатність до розрізнювання, породжує, в свою чергу, нерозбірливість у засобах. Як знову формулювати це коротко та виразно, — назвемо це “заколочуванням цвяхів мікроскопом”. Перша та головна думка — “треба заколотити цвяха”; чим — то вже друга. Отже, як нема молотка — заколочують хоч мікроскопом.

Тут досить лише навести нескінченні совєцькі використання працівників вищої кваліфікації — де завгодно: на прибиранні снігу, на перебиранні овочів на базах, на прополці сільськогосподарських культур… Важко оцінити ту шкоду, матеріальну та духовну, яку спричинив суспільству цей перманентний комуністичний балаган.

Практичні наслідки. Дещо про них вже пригадано вище, але — продовжимо. Все це призводить до постійного зміщення оцінок у невластивий бік (від єдино правильної), до оцінки виників виробничої праці в тоннах, кілометрах або рублях. А за ними, за тонами, кілометрами, а поготів — рублями, цілком зникає справжня ціль.

Так звелася нанівець і справа освіти. Звелася до отримання (найчастіше — непрямими стратегіями) вимріяної трійки. А що? — трійка — то позитивна оцінка. Сміливо йдіть лікуватися до лікаря, що п’ять років повз в інституті на трійки (а таких, здається, переважна більшість), — він — не підведе. Не встигнете оглянутись, як опинитеся на тому світі. Хоч не лікуючись зовсім ризикували б прожити до старечих років…

Бо ж совєцьке — це значить відмінне (від будь–чого нормального).

Отже, й тут знайшли свої тонни, кілометри, рублі. I тут головна мета освіти — підготовка кваліфікованого фахівця, — цілком зникла, розпустилася в сірому загальному показникові: “успєваємості”. Та, якби тільки це… іспити вже перетворені, подекуди, в гонитву за отою трійкою. А як багацько двійок, то й тут відомо, з кого спитати: значить викладач “нє сумєл обєспєчіть”.

Але, ще більш яскравий відбиток дологічне мислення, російське та совєцьке, полишило на самій науці. Бо будь–яка наука грунтується на точному та бездоганному логічному розумуванні, логіка — то мова будь–якої науки, отже… Сьогодні мало не зовсім забуто повчальні події совєцької епохи, коли більшовицька влада зробила була істиною не те, що нею є, а те, що проголошувалося з Політбюро. Але, безкарність — розкладає, та їм і цього стало замало, — вони спокусилися й на наукову істину (!). Сталося це тоді, коли внаслідок політичного маразму Заходу — совети окупували половину Європи (перед тим окуповану Гітлером), та від такого несподіваного успіху в них остаточно запаморочилося в голові. От, тоді — 1947, — й було розпочато серію “научних діскуссій”, метою яких було зробити керованою тим же Політбюро, ясна річ — і будь–яку наукову істину. Підкорити Політбюро й закони природи. Ця ідіотична комуністична метушня, що нанесла непоправної шкоди совєцькій науці, — продовжувалася аж до смерті “вождя і учітєля” напочатку 1953.

Так от, розпочалися ці “діскуссії” — саме з критики підручника В. Асмуса — “Логіка”. Чи не красномовне співпадіння?

Все це відбувалося наприкінці “сталінской епохі”, підчас якої совєцькі більшовики та їх партія записали себе до історії найбільш брутальними та бестіальними злочинами, нищенням цілих народів. Але, не слід приписувати їх цілком дологічному мисленню. Зауважимо, що Сталін, єдиний з совєцьких “вождів”, — непогано володів логікою, якої вивчав у духовній семінарії. Саме вона допомогала йому, зовсім не яскравій особистості, — вийти на верхи влади. Відносно легко подолати в політичних дискусіях 20–х років не тільки більш–менш сірих бухаріних, зіновьєвих та рикових, але й блискучого промовця та демагога Льову Бронштейна — уславленого Троцкого. Його логіка бувала досить простою, щоб бути зрозумілою всім, але поготів вражаючою та невідпорною. Відразу покладала на лопатки прибічників дологічного мислення. Але, повернімося до науки.

В покійному СССР оприлюднити наукову працю можна було тільки за дозволом так званої “експєртной коміссії” (в кожному науковому закладі — своєї). В акті такої комісії свідчилося, чорним по білому, що дану наукову працю можна оприлюднити тому, що вона не тільки не містить в собі нічого нового, але й не може становити жодного інтересу для народного господарства або оборони країни. Науковці, які про це свідчили, — систематично брехали, та знали про це. Бо, якби було вірним засвідчене, таку працю не те, що оприлюднювати, а й робити не слід. Але, що поробиш, — такими були правила гри, встановлені партноменклатурними недоумками.

Брутальне паплюження самої примітивної логіки, підняте до рівня правил життя…

Керування за допомогою дологічного мислення, то цілком особливий сюжет, та заслуговує окремого розгляду. Тому обмежимося лише найбільш суттєвим.

За наявності в голові тільки одної думки — не може бути й сумнівів, альтернативи практично не буває. Основний засіб дії, — не знання, не уміння, а сила. Отже —