Лице ненависті - Віталій Олексійович Коротич
Є давня акторська істина про те, що «короля має грати оточення». В Америці це завжди слушно, бо людина тут визначається перш за все тим, з ким і де вона зустрічається, де працює, в яких готелях живе,-де обідає, на якому автомобілі й куди їздить. Не знаю суспільства, запрограмованого й поділеного навіть у подробицях немилосердніше за суспільство американське.
Тут все пізнаванне. Знайомий лікар хвалився мені, що він втратить клієнтуру, якщо не змінюватиме свій автомобіль на новий що два роки; в Нью-Йорку є парадні двері, до яких непристойно під’їздити на старому й немодному авто. Якось я збирався зупинитися в Нью-Йорку лише на три дні й спитав у аеропорту імені Кеннеді в спеціального чергового, який допомагає приїжджим з пошуками житла, де він порадить мені оселитися. Черговий поцікавився, що я роблю. Потім подумав-поміркував і дуже чітко сказав, що людині мого кола випадає оселитися там і там. Коли я попросив знайти щось простіше, черговий не те що сприйняв це із зневагою, але поставився як до людини, яка в суспільстві поводиться неналежним чином.
Вчора увечері по телебаченню передавали репортаж з крамниці одягу «Біжан». Костюми там коштують від півтори тисячі доларів і вище (в сусідньому, «звичайному» закладі можна придбати на цю суму десять-дванадцять вовняних костюмів-трійок), ковдри з хутра — найдешевші по п’ятнадцять тисяч доларів (автомобіль класу нашої «Лади» коштує тисяч п’ять). Власник крамниці повідомив репортерові: «Я працюю для людей, в яких є все; їм бракує лише моєї фірмової етикетки на підкладці -г- свідченя приналежності до еліти. І вони готові платити за таку етикетку...»
Якщо ви завжди обідаєте в тому самому ресторані і шиєте в того самого кравця, ви зустрічаєтеся щоденно з тим самим колом людей, і знамените американське «ланч-тайм» — «обідня перерва» — стає порою скріплення колишніх зв’язків та налагоджування нових. На цьому не заощаджують; суспільство розсортоване на усіх рівнях і за багатьма ознаками. Не ображайтесь,, коли вже при знайомстві у вас спитають, де винародилися, в якій школі та в якому університеті вчились, де живете зараз і коли та який автомобіль ви придбали. Якщо ви іноземець, запитання однаково будуть спробою звести вашу долю до спільного, зрозумілого по цей бік океану знаменника. Наприклад, у мене тут часто запитують, скільки я заробляю на рік; дуже дивуються, коли кажу, що колись був лікарем, а тоді кинув цей фах; запитують про гонорари, про автомобіль, про те, шив я костюм чи купував готовий. Якщо починають шанобливо перезиратися, то не тоді, коли я кажу, скільки книжок і якими мовами в мене їх виходило, а тоді, коли з’ясовується, що на телебаченні в нас щомісяця є «моя» годинна програма.
Такий це світ: таким його робили, і такий він вдався. Гроші регулюють чимало взаємин і репутацій, стають не лише засобом придбання ковбаси у крамниці, а й твоєю характеристикою. Тут ніхто не повірить у твій розум та енергію, якщо ти заробляєш мало. На кожній посаді є система надвишок і премій — стимуляцій за ініціативність. Надвишки ці на всіх суспільних рівнях виглядають по-різному; десь вони є частиною заробітку, і якщо ти не заслужив їх — шукай іншої роботи. Офіціанти, гардеробники, таксисти, покоївки взагалі основну частину свого бюджету формують з «типе» — чайових. Є навіть офіційні таблиці, у яких пояснюється, кому і скільки давати. Швейцару в готелі чи готельному кур’єрові належить не менше як 50 центів за перенесення однієї валізи від ліфта до твого номера. Офіціантові належить 10—15 відсотків понад загальну вартість замовлення чи, якщо, наприклад, сніданок включено у вартість номера (що в Америці трапляється рідко), однаково лишати чайові на столі. Покоївці належить давати не менше п’яти доларів наприкінці тижня; це мінімум — інакше вона може спитати, чим завинила. Моя покоївка звернулася до мене з івшим проханням: підняла торшер і попрохала, щоб я клав чайові під нього. «Тільки ви в суботу виходите з номера,— сказала вона,— а стара мимра-рахівник вже відчуває, що у вас на столику п’ятірка для покоївки,— вона біжить в номер, поки я ще заступлю на чергування, і цупить банкноту. Прошу вас, кладіть під торшер». Класти слід неодмінно. Тут є навіть легенди щодо того, що буває з економії на чайових. Один журналіст цілком серйозно мене переконував, що в готельної обслуги є система секретних по- значок-характеристик, якими непомітно класифікуються валізи гостей. В третьому або четвертому готелі речі нещедрого породожнього можуть постраждати...
Перукареві годиться долар понад рахунок, хоч нині в Нью-Йорку постригтися дешевше, як за шість доларів, не можна Таксистам треба давати 15 процентів над рахунок лічильника, хоч нью-йоркське таксі й так дороге.Якщо тобі допоміг ліфтер, слід винагородити й ліфтера А якщо тобі дозволили скористатися з телефону адміністратора в готелі чи у крамниці, слід ввічливо запропонувати гроші чи покласти 25 центів біля апарата. Слід засвоїти, що задурно тут особливих благ не здобудеш; як сказав мені один знайомий співак, «задурно лише пташки співають».
Коли в тебе немає зовсім нічого — не живи в готелях, не задивляйся на таксі, не телефонуй, не користуйся ліфтами. Втім, щодо ліфтів та безгрошів’я, то й тут виявився можливим варіант нетиповий, про який я вичитав з «Нью-Йорк тайме» за 24 вересня. Цитую: «Мати з двома маленькими дітьми, одному з дітей лише 6 тижнів, учора виявлені в старому приміщенні для двигуна ліфтів. Вони жили там — під дахом у Брукліні. Поліцейський офіцер Джон Комтелло повідомив, що він наштовхнувся на них, виконуючи звичайний обхід дахів на Саттер-авеню». Але таке повідомлення для різноманітності., Єдині, кому тут можна не давати чайових, так це музейним екскурсоводам,— вважається, що люди вони дуже-інтелігентні, а значить, повинні задовольнятись малим. Але людині, яка, присвічуючи ліхтариком, проводить тебе в залі після початку кіносеансу, слід дати не менш як півдолара. Є навіть старий анекдот про глядача, що вирішив заощадити, втупився в екран і удав, що не помічає чоловіка з ліхтариком. Той пом’явся поруч, а
