Українські жінки у горнилі модернізації - Оксана Кісь

вирушив перший потяг із «хетагурівками», до осені налічувалось уже 11 500 комсомолок. «Збирались» дівчата традиційно з усього СРСР: хтось через юнацький максималізм, хтось через бажання партійного місцевого керівника, хтось рятувався від репресій (одну медсестру вчасно попередили, що біля будинку стоїть «чорний ворон» і вона так у білому халаті й ускочила в регіональний вагон), але доля більшості трагічна. Тому й не дивно, що виявилась певна схожість із Донбасом та Центральною Україною, і дівчата саме з початку 1930-х років активно себе реалізовували саме в сільському господарстві, причому за всіма напрямками: управління сільгосптехнікою, вирощування цукрових буряків та тваринництво. У більшості населених пунктів їх успіхи перевищували досягнення чоловіків.

Дуже популярна за кордоном Паша Ангеліна розпочала «кар’єру ударниці» під час офіційного старту руху ударників. У 1930 р. її висунули на курси трактористів (з 1927 р. вона працювала конюхом у ТОЗі, який у 1928 р. трансформувався в сільськогосподарську артіль). Вона «взяла» участь у соцзмаганні ударних бригад, однак у 1933–1934 рр. результат був не надто приголомшливий — 128 % плану (проте особливістю змагання стало те, що Ангеліна очолювала жіночу бригаду, а виклик кинули чоловічій). Та навіть такого результату виявилось достатньо, щоб наприкінці 1934 р. опинитись на II з’їзді колгоспників-ударників у Москві, де Паша дала першу з багатьох обіцянок Сталіну. Аналізуючи біографії інших орденоносиць, однозначно можна казати, що сплеск ударництва, стахановських методів роботи в сільському господарстві розпочався наприкінці 1935 р. й досяг піку саме на момент проведення Всесоюзних сільськогосподарських виставок. Тобто з моменту скасування карткової системи з’явилася доцільність у підвищенні заробітної платні завдяки особистим зусиллям. До того ж участь у цих виставках мала сенс не тільки морального заохочення, а й матеріального стимулу: диплом першого ступеня включав грошову премію 10 000 крб і автомобіль, другого ступеня — 5 000 крб і мотоцикл і т. д.

Хоч як дивно, саме на Донбасі, на відміну від інших регіонів України, рух «ангелінців» (послідовниць Паші Ангеліної), не отримав розвитку в районах, окрім Старобешевського. Наприклад, у 1928 р. у с. Великоолександрівка Казанковської округи (сучасна Миколаївщина), де головою місцевої сільради була Є. Волосовецька, в 1930-х роках приклад Паші Ангеліної наслідували 100 дівчат, а за комбайни сіли 82 жінки, ще 25 стали водіями, а також тут були послідовниці Марії Демченко (про неї — далі). А в Баштанському районі поблизу Миколаєва трактористка М. Рижик у 1938 р. посіла перше місце у всесоюзному соціалістичному змаганні.

Почасти завдяки такому активному залученню жінок до механізації сільського господарства зросли й доходи колгоспниць: у 1933 р. за один робочий день колгоспниця виробляла 0,87 трудодня, у 1934 р. — 0,95 трудодня, у 1935 р. — 0,99 трудодня. На керівній посаді заробітки були вищі: у 1935 р. жінці-голові артілі нараховували 442 трудодні на рік. Згідно з тогочасною офіційною статистикою, у загальному фонді трудоднів, що виробляла вся родина колгоспника, на долю жінок припадало від 23 % до 46 %. Нарахування трудоднів трактористам здійснювали з урахуванням коефіцієнта: за кожен день праці трактористка отримувала 4,5 трудодня за роботу на колісному і 5 трудоднів — на гусеничному тракторі. У разі зростання кваліфікації (присвоєнням наступної категорії) оплата збільшувалась на 10 %. За перевиконання норми застосовували прогресивну систему преміювання: перевиконання плану на понад 50 % мало наслідком оплату в подвійному розмірі; преміювали також бригадирів.

На тлі хронічного браку інформації з жіночої історії в радянський період історія соцзмагань є рідкісним винятком: серед передовиків та ударників було чимало жінок, і про них активно писала тогочасна преса. Жіноцтво Чернігівщини вело перед у цій сфері: першою робітницею-стахановкою стала Г. Охріменко, буряківниця Марія Сартісон стала однією з перших «тисячниць» (вона вдвічі перевищила рекорд знаної на весь Союз Марії Демченко), бригада комсомолки О. Малукало встановила рекорд щодо вирощування пшениці (хоч це й була умовно чоловіча царина); уславилася своїми здобутками і доярка та бригадирка тракторної бригади Марія Костюченко.

Біографія Марії Демченко рясніє таємницями та суперечностями. Саме за нею закріпився цифровий маркер успіху — «рух п’ятисотниць» (500 центнерів буряків з гектара). Утім, за даними тієї самої газети «Правда», яка повідомляла про здобутки Марії Демченко всій країні, у 1936 р. Наталя Балабаєнко, ланкова-стахановка колгоспу «Червоний партизан» Бахмачанського району на Чернігівщині, зібрала 1096 центнерів буряків з гектара. Але цей рекорд минув непоміченим, бо «символ» уже було обрано. Ініціаторкою нового рекорду урожайності цукрового буряку — 1 тис. центнерів з гектара — стала ланкова М. Пилипенко з колгоспу «Красная Украина» Лозівського району Харківської області, яка зібрала по 1049 центнерів з гектару. Цей рекорд в 1936 р. змогли подолати 50 ланок.

Деякі західні фахівці з історії СРСР впевнені, що цілеспрямоване конструювання владою «правильних» біографій ударниць і стаханівок було спрямоване на презентацію успіху «сталінської революції», що пропаганда 1930-х років прагнула представити саме роки першої п’ятирічки як вирішальний період остаточного звільнення радянських жінок. Але на тому самому Першому Всесоюзному з’їзді колгоспників-ударників 19 лютого 1933 р. Й. Сталін визнав, що були проблеми з жіноцтвом. Звісно, що про масові «бабські бунти» ніхто вголос не згадував. Вдавана нова «хронологія революції» насправді була хронологією катастрофи режиму: і як більшовики наприкінці 1918 р., так і радянська влада на початку 1933 р. не могла втриматися без загравань із жіночою частиною населення. Тому і з’являлися нові профеміністичні форми діалогу між владою і жіноцтвом, а «жіноче питання» з лютого 1917 року залишалося візитівкою Країни Рад.

Парадокси гендерної політики більшовиків

Мілітаризація

СРСР весь час готувався до війни. Зрозуміло, що досвід використання жінок навіть у ролі солдатів більшовикам був знайомий: саме проти жіночого батальйону вони вступили в бій, коли атакували Зимовий палац у Петрограді в ніч проти 25 жовтня (7 листопада) 1917 року. Утім, загальної мобілізації не було. З газетних шпальт постійно лунало, що радянські жінки отримали рівні права, тому могли вільно вправлятися у стрільбі, здійснювати кінні переходи та мотопробіги, займатися парамілітарними видами спорту, а ще — з усіляких трибун проголошувати зобов’язання.

Ми підготуємо 400 ворошиловських стрілків-жінок і 5 інструкторів стрілкової справи.

Ми завербуємо 100 людей до членів нашого аероклуба…

Ми підготуємо 200 значкістів за нормами «Готовий до санітарної оборони» і «Готовий до протиповітряної хімічної оборони», і наприкінець, ми організуємо групу вивчення зв’язку і підготуємо 50 жінок-зв’язкових… до двадцятиріччя Великої Жовтневої революції…

Зі «Звернення дружин ІТП, робітників і службовців завода ім. Дзержинського до дружин ІТП, робітників і службовців всіх підприємств, будов та установ Дніпродзержинська», журнал «Общественница», 1937 р., № 4