Ольга Кобилянська - Володимир Вознюк
Після одруження Євгенія з чоловіком жила в Димці, де вони мали приватний будинок. Із 1909 року (після смерті Ю. Урицького) десь до кінця 1912 року – в буковинському містечку Заставні разом з братом Олександром, а за кілька місяців після того, як помер батько, самотня, хвороблива Є. Кобилянська-Урицька переїхала до сестри Ольги в Чернівці. Померла вона 8 травня 1917 року, похована в сімейному склепі Кобилянських.
Проживаючи переважно в селі, Євгенія добре знала життя, побут, звичаї селян, записувала народні пісні. Чимало з її розповідей використала у своїй творчості О. Кобилянська. Зокрема, для створення новели «За готар».
Крім старших братів і сестри, мала письменниця трьох молодших братів – Степана, Олександра, Володимира. Щоправда, Степан жив у родині дуже мало. У 1878 році 12-річним хлопцем він вступив до військової школи в місті Вінер-Найштадт (біля Відня, Австрія), яку закінчив 1 червня 1884 року в чині молодшого лейтенанта. Прикметно, що в мистецьких довідниках натрапляємо на статті про нього як про художника.
Малювати почав ще в дитинстві. Не залишив цього захоплення й після того, як став військовим. Коли ж Степана направили служити в 24-й піхотний полк у Відні, він одержав можливість відвідувати Віденську академію мистецтв. У 1890-х роках служив у військових частинах, дислокованих у Чернівцях та Радівцях (місто в Румунії), а з кінця 1899-го до 1909 року знову жив у Відні, причому якийсь час навіть викладав мистецтвознавство у військовій академії. У 1909 році Степан був переведений до міста Марібор (Словенія). Там залишився жити після виходу 1919 року у відставку в чині полковника австрійської армії, там він і помер 1 лютого 1940 року. Виконуючи останню волю покійного, його тіло піддали кремації в австрійському місті Грац, а урну з прахом установили на Маріборському цвинтарі «Побреже».
С. Кобилянський – автор пейзажів, замальовок з життя гуцулів, невеликих картин батального жанру, портретів. Найдовершеніші його твори – «Пейзаж з Кімполунзьких гір» (1887), «О. Кобилянська в хустці» (1889), «Портрет О. Кобилянської» (1910), «Портрет Т. Г. Шевченка» (1911), «Портрет матері» (1913), «Зимовий краєвид (воєнний нарис)» (1915), «Голландський пейзаж» (1915), «Гірський краєвид» (1915), «Осінній пейзаж» (1915), «Старовинна галицька церква» (1915), «Пізня весна» (1916), «Пейзаж» (1924).
Про С. Кобилянського та його дружину (26 січня 1897 року він одружився у Чернівцях з Євгенією Шанковською) з великою симпатією згадує в декількох листах Леся Українка. Під час військової служби в Чернівцях він заприятелював з письменником Осипом Маковеєм.
Наймолодші брати – Олександр і Володимир – росли під безпосередньою опікою сестри Ольги, яка, зрозуміло, мала великий вплив на їхнє виховання. О. Кобилянський після закінчення в 1900 році правничого факультету Чернівецького університету працював на відповідальних посадах у юридичних установах міст Чернівці, Заставни, Вашківці, був комісаром поліції в Кімполунзі, де й помер у 1933 році (похований у родинному склепі Кобилянських у Чернівцях). Його позашлюбна донька Олена (для домашніх – Галюся) стала прийомною донькою письменниці.
Юридичний фах Олександра не завадив йому цікавитися літературою, перейматися письменницькими клопотами сестри. А коли ще був студентом, у 1898 році навіть написав передмову до перекладеної німецькою мовою повісті «Царівна», яку авторка мала намір видати в Берліні. «Олександр укладає собі якесь вступне слово, де хоче порівняти всі три повісті», – писала О. Кобилянська до О. Маковея 23 вересня 1898 року, зауважуючи, що її брат поставив на меті порівняти з «Царівною» два інших твори – «З доброї сім'ї» німецької письменниці Габріели Рейтер та повість «Тереза» італійської письменниці Нейєри (Анна Радіус Цуккарі), які певною мірою були схожі за своєю тематикою. В 1899 році Олександр разом із сестрою Ольгою також переклав німецькою мовою байку Наталії Кобринської «Чудовище».
Наймолодший брат письменниці – Володимир – ріс допитливим, залюбленим у природу хлопчиком, колекціонував різних комах, пізніше добре грав на віолончелі. Захоплювався народною творчістю, допомагав збирати фольклор відомому дослідникові історії, побуту, культури буковинського краю Раймондові Фрідріху Кайндлю. Володимир був надзвичайно здібним, наполегливим, можливо, навіть занадто пунктуальним, скрупульозним. У народній школі, в гімназії, в Чернівецькому університеті, юридичний факультет якого він закінчив 1901 року, вчився тільки на «відмінно». В 1903 році здобув звання доктора юриспруденції, працював судовим практикантом у Чернівцях. Постійно жив разом з батьками та сестрою Ольгою.
Кобилянська дуже любила наймолодшого брата. У них, крім великої зовнішньої схожості, було чимало спільних інтересів, з ним вона часто ділилася своїми задумами, планами. Коли в 1899 році письменниця разом з О. Маковеєм готувала збірник творів українських новелістів для видання в Німеччині, Володимир взяв участь у цій підготовці, переклавши німецькою мовою розвідку Івана Франка «Русько-українська література», першу частину якої упорядники збірника хотіли використати як вступну статтю. Щоправда, переклад так ніде й не був опублікований.
Доля брата спонукала О. Кобилянську написати повість «Через кладку». В автобіографії «Про себе саму» підкреслювала: «Може, була б її ще не написала, та невмолима смерть мого дорогого, незабутнього брата Володимира, який одинокий був у родині, з котрим я іноді говорила про дещо з своїх думок і планів, – пхнула мене до скоршого написання того оповідання». Твір присвячений В. Кобилянському, який і став прототипом Нестора, героя цієї повісті. У написанні повісті письменниця щедро використала біографічні матеріали: щоденники свої і брата, листування з ним.
Володимир помер через сухоти. Він змалку часто хворів, легко застуджувався, але, повністю віддаючи свої сили спочатку навчанню, а потім роботі, нехтував здоров'ям, порадами лікарів, а хвороба прогресувала. Марним було лікування на відомому австрійському курорті Арко, повернувшись із якого до Чернівців, за декілька днів Володимир помер. Це сталося 2 червня 1909 року. Похований В. Кобилянський у сімейному склепі в Чернівцях.
З автобіографії постає майже іконописний образ матері письменниці: «Ах, та Марія! Це й була справдішня Марія. Вийшовши молоденькою ледве 18-літньою за мого батька, стала моєю, ні – нашою матір'ю, бо нас було більше дітей в хаті – сама я була четверта з ряду. Полюбивши батька, а з тим і його рідну мову, переступила без вагань на його просьбу на його віру, причинившись так до основания чисто української хати. Вона не була вчена… Ні, того часу не подавалось жінкам середньої верстви великої науки. Господарське знання, знання красного шиття, гафтів, краснопис… знання Святого Письма, читання взагалі, знання французької мови (хоча б лише поверхове), гра на гітарі, танці – от і все, що давалось дівчині як духовне віно». Зауваживши, що обов'язок стати матір'ю і дружиною вона перебрала все ж таки без знання французької мови та гри
