Лице ненависті - Віталій Олексійович Коротич
«Я дуже люблю свою батьківщину,— сказав мені знайомий викладач-славіст в Лоуренсі,— й ніяк не хочу погодитись із тим, що тут мене більше лякають, аніж радують. Особливо останнім часом».
Віра Данем — ти знаєш її, вона бувала в СРСР і виступала в Києві, професор-русист з університету штату Нью-Йорк,— розповідала, що молодь, яка вчиться в їхньому університеті, надто ті, хто вступає до університету сьогодні, чимало пишуть і говорять про свій страх перед смертю, яку, мовляв, «радянські літаки й ракети от-от скинуть на них». Щоб утовкти людям таке у голови, спершу належить позбавити їх найменшого знання про нас; позбавляють...
Згадуєш, наші діти гралися з дітьми наших американських знайомих, що приїздили до Києва років дванадцять тому. За цей час з американських дітей навиховували кого завгодно, в тому числі й переляканих молодих людей, які чекають на радянське бомбардування.
Про що б я тут не писав — думаю про дітей. Про наших, бо для багатьох з них Америка лишається країною хоробрих ковбоїв і невтомних трудівників, які орють землю та зводять хмарочоси. Я хочу, щоб так було завжди, бо твердо вірю в чесну душу й добрі наміри трудової Америки.
Не все так просто, а втім...
ПРЕСА (11)
З газети «Нью-Йорк тайме», 27 вересня 1982 р.
«П’ятнадцять підлітків, дев’ятикласників, сидять у класній кімнаті на шостому поверсі й ведуть бесіди про смерть від радіоактивного опромінення... «Я іду спати, думаючи про те, що роззброєння нереальне і ми повинні вмерти,— каже міс Цайчановер.— Я думаю про те, що можу не прокинутися вранці...»
З журналу «Ньюсуїк», 11 жовтня 1982 р.
«Психіатр з Бостона розповів нещодавно про одинадцятирічну дівчинку, яку непокоїть питання, чи вистачить у неї часу, щоб покінчити з собою після того, як почнеться ядерна війна. В школі Кроссроудс в Санта-Моніці випускник Тім Вуд сказав: «Напевно, ліпше б я не знав, аніж мені відати, що хтось протягом 24 годин здатен припинити моє життя». П’ятеро однокласників у середній школі з ІСТ-Вінд зор проводять дні в класах, святково прикрашених зображеннями героїв мультфільмів; їхні ночі розтривожено снами про кінець світу. Говорить десятирічний Росс Філд: «Росіяни можуть послати ракету, і я буду мертвий протягом двох хвилин...»
розділ 8
Тут люблять писати про жінок та для жінок. Існують дайсь- кі журнали, жіночі розділи Ь газетах і стенди з книжками «для дівчат та для леді» в книгарнях. Як правило, це розраховано на одне коло жінок — які вчаться, виходять заміж, народжують дітей, стежать .за здоров’ям та зовнішністю своїх чоловіків і намагаються утримувати дім недорого й чисто, заразом підробляючи, де вдасться. Колись англійська письменниця Вірджінія Вулф окреслювала коло занять такої жінки, намагаючись власними силами вибитися за межі цього кола: «...Я читала в газетах про дурну виставу в одному місці й весілля в іншому; я потроху підробляла, заадресовуючи конверти, читаючи немолодим леді уголос, виготовляючи штучні квіти, показуючи літерки малюкам з дитячого садка...» Інша, сьогоднішня американська письменниця Джоан Дідіон у своїй книжці «Білий альбом» окреслювала іще одне традиційне коло: «...Потрібно дев’ять місяців чекати, доки народиться дитина. Потім три чи чотири місяці годувати її груддю. Коли дитина припиняє бути грудною, треба п’ять літ прожити, граючись з дитиною...»
У світській хроніці щоденних газет інші істоти жіночої статі — неземні з вигляду та одягу, які час від часу виходять заміж, як Елізабет Тейлор, але не надають цьому великого значення, живуть в оточенні діамантів та чоловіків небаченої краси.
Нині з’явилися жінки ще й у війську — в армії вони служать на 38 професійних посадах, і, кажуть, їм з цього року дозволять освоювати ще 23 військових фахи. Нині у понад двохмільйонній американській армії, яка дедалі стає набагато більшою за двохмільйонну, 180 тисяч осіб жіночої статі. Кожна десята «армійка» вагітна, що ускладнює участь жінок у польових маневрах. Даних про вагітність дам, які повибивались на високі парламентські крісла, я не маю; знаю лише, що в палаті представників є 19 дам на 435 депутатських місць, а в сенаті — дві на сто. Вся ота рахувальня — про жінок, котрі, як тут вважається, з честю виконують свій обов’язок перед вітчизною. Втім, не всі жіночі заняття почесні. Є ще загадковий для обивателя, привабливо-гріховний світ платного кохання й жриць найдавнішого фаху, але ця інформація в основному йде по розділу скандальної хроніки. Інколи різновиди жінок зближуються; якраз у жовтні чимало писали про розлучення мільйонера Пітера Пулітцера, який заскочив свою дружину Роксанну на любовних забавах, надзвичайних за своею інтенсивністю й розбещеністю. Під час розлучення невірна дружина запрагла аліментів на суму 246 тисяч доларів річно, і в пресі чимало сперечалися, чи мають підставу претензії тої дамочки. Час від часу я розмовляв про американок з різними людьми, й між ними і з моєю знайомою Кет; якраз я щойно купив «Дейлі ньюс», розгорнув на столі й почав читати уголос інформації про жінок, якими населене це місто. Принаймні те, що газета вважала за потрібне мене про них повідомити.
Кет почала сердитись на початку читання й остаточно розгнівалася, коли я читав розділ листів. «Мені слухати гидко,— сказала вона.— Хтозна-що...»
Але таки вислухала один лист з «Дейлі ньюс» за 19 жовтня, примружено усміхнулась і сказала, що її ровесниця, автор листа, мислить непрактично. «Дівчинка набиває собі ціну»,— мовила Кет і відвернулася. А лист у газеті й відповідь на нього видрукувано на повному серйозі.
Лист: «Мені 23 роки, і часом доводиться чергувати в нічну зміну. Я стільки чула про згвалтованих, що дуже всього цього боюся. Скажіть, де можна придбати пояс цнотливості?»
Відповідь: «Пояси цнотливості пішли в минуле разом з двором короля Артура. Втім, це невелика втрата для тебе. Якщо гвалтівник зустріне таку перепону на шляху до мети, він, мабуть, уб’є жертву...»
Бачите, як воно все відверто й просто; Кет вважає, що тут і говорити нема про що. Вона взагалі мислить і говорить трохи прямолінійно. До мене вона ставиться, наче до марсіанина — зацікавлено розпитує, роздивляється і так само відверто коментує. Кет подзвонила мені,
