Українські жінки у горнилі модернізації - Оксана Кісь
Тільки в січні 1920 р., після перемоги над Денікіним, розпочалася систематична робота з офіційним визнанням, що через часті зміни влади жінки України «значно відстали в своєму розвиткові та організації від робітниць Радянської Росії». А в 1921 р. уже відчувалося розуміння важливості «жіночого питання». До прикладу, столична Широка колегія відділу з роботи серед жінок ЦК КП(б)У через завжінрайвідділами прагнула «бути інформованими до найдрібніших подробиць про всілякі скорочення штатів на підприємствах, працюючи в контакті з профспілками, із доцільним використанням тих, кого скоротили», бо жіноче безробіття на 1 липня 1923 р. в Україні становило 40,8 %, та й ця статистика враховувала тільки показники губернських і промислових окружних міст. Практично одразу жінвідділи почали відчувати патріархальний спротив. У звіті на Широкій колегії відділу з роботи серед жінок ЦК КП(б)У зазначалося: «Взаємовідносини з Губпарткомом офіційно добрі, але за сутністю робота Жінвідділів вважається не потрібною. Це відображається негативно на місцях. Працівники, що відряджаються на Жінвідділівську роботу тільки за їх згодою».
Така тенденція є характерною для багатьох країн: війна та революція сприяють розширенню можливостей для самореалізації жінок у традиційно «чоловічих» сферах, але у мирний час відбувається повернення до консервативних практик — така собі «патріархальна контрреволюція». Ще в 1921 р. почалися ліквідаторські заклики в Москві на найвищому рівні. Олександра Коллонтай, яка на той момент очолювала жінвідділ при ЦК ВКП(б), пішла з цієї посади й зайнялась політичною боротьбою з питань, що не стосувались жінвідділів і жіночого руху в цілому. У 1922 р. цю посаду обійняла С. Смідович, і на XI з’їзді партії (27 березня — 2 квітня) 1922 р., тобто після чергового святкування 8 Березня і відповідного нагадування гендерної проблематики, було винесено резолюцію: «Спеціальні відділи з роботи серед жіночої пролетарської та селянської маси повинні бути збережені як самостійні відділи партійних комітетів і посиленні кваліфікованими робітниками», тобто державна політика з «розкріпачення жінки» продовжилась.
Результативність цієї діяльності була невисока: наприклад, у 1924 р. на Київщині 5,9 % селянок було залучено до сільрад, у 1925 р. поставили завдання «про проведення 5 селянок у окрузі головами сільрад, залучення в сільради не менше 25 % селянок», яке, звісно, не було виконано.
Журнал «Работница и домашняя хозяйка» — безкоштовний додаток до газети «Звезда» Дніпропетровськ 1928, № 5
Наприкінці 1925 р. було ухвалено рішення про початок індустріалізації, а наприкінці 1927 р. проголошено курс на колективізацію. Саме в цей період відбулося остаточне укріплення влади Йосифа Сталіна. Чи не всі ліберальні та радикальні, прогресивні реформи та види діяльності в усіх сферах життя населення країни поступово звелися нанівець. Не став винятком і «радянський фемінізм» (за висловом І. Юкіної). Саме з цього часу робота жінвідділів ставала дедалі більше формалізованою, а дата 8 березня — лише святково-звітною. У документах 1927–1929 рр. про «роботу серед жінок» найчастіше зринає тема кількісної участі жіноцтва у радах. Попри безумовну пріоритетність цього питання для партійного керівництва на серпень 1930 р. Київський окрвиконком таємно сповіщав щодо жіночого представництва в різних владних структурах: голів сільрад — 25 (4,2 %), секретарів сільрад — 21 (3,7 %), усього членів сільрад — 2257 (19,1 %), тобто запланованих зрушень так і не досягли.
У січні 1927 р. усіх членів КП(б)У було 151 939 осіб, у тому числі жінок — 17 661, або 11,6 %. На 1 липня 1930 р. в Україні нараховувалось 20 847 комуністок і 5509 комсомолок, з них у київському окрузі проживало 2610 комуністок і 751 комсомолка. Тобто фактично за три роки не відбулося суттєвого збільшення жіночого членства у партії.
У 1930 р. «відділи із роботи серед жінок» в партійних осередках було ліквідовано. Утім, робота тривала, але на більш загальних засадах, оскільки залишилась посада жінорганізаторок у жінсекторах, і делегаток обирали протягом іще трьох років. Однак і цю залишкову активність згорнули в 1933 р., а наступного року ліквідували й жінсектори. Гендерні квоти у призначеннях на керівні посади збереглися: у 1935 р. Харківський обком КП(б)У затвердив «орієнтовну розверстку по районах по висуванню 500 колгоспниць на керівну роботу», в тому числі головами колгоспів мали стати 104 жінки. Та ці принципи залишилися тільки на папері.
8 березня — контраверсійність дати
Невід’ємною частиною образу «радянського фемінізму» стало свято 8 Березня. Міжнародний день жінок іще в 1910 р. запропонувала відзначати Клара Цеткін. Уперше на Заході його відзначили в 1911 р., у Російській імперії — у 1913 р. за ініціативою РСДРП(б). Уперше на українській території вулицями Києва розповсюджувалися прокламації з печаткою Київського комітету РСДРП, які закликали робітниць до страйку саме 23 лютого (8 березня за новим стилем) на знак протесту проти гноблення жіноцтва. Тож саме цього дня саме з жіночих масових виступів розпочалася Лютнева революція. Цей факт слід все ж таки вважати збігом, але 25–26 жовтня (7–8 листопада) того самого року відбувся Жовтневий переворот і події наступних десятиліть яскраво презентували всю парадоксальність становлення традиції відзначення 8 Березня, яке сьогодні багато хто вважає суто радянським спадком.
23 лютого, в Жіночий День, був проголошений страйк на більшості фабрик та заводів. Жінки були налаштовані войовничо. Не тільки робітниці, але й маси жінок, що стояли в хвостах черг за хлібом, за гасом. Вони влаштовували мітинги, вони переважали на вулицях, рухались до міської думи з вимогами хліба; вони зупиняли трамваї. «Товариші, виходьте!» — лунали енергійні вигуки. Вони приходили на фабрики й заводи та знімали з робіт…
Газета «Правда», № 1, 1917 р.
Проте у 1918 р. про жіночий день уже ніхто не згадав, а от 1 травня та 7 листопада більшовицька влада відзначила пафосно. На не підконтрольних більшовикам територіях підпільники(ці) влаштували символічні диверсії (встановлюючи червоні прапори). Із черговим встановленням радянської влади в Україні в 1919 р. в урядових документах про «жіночий день» не згадувалось, на відміну від інших знаменних дат: «Про святкування річниці Червоної армії. З Декрету РНК України 2 березня 1919 р.» та «Про вшанування пам’яті Тараса Шевченка. Постанова Народного комісаріату освіти
