На визвольних стежках Европи - Микола Дейчаківський
В той час, щоб дістати в їдальні навіть тої пенцакової зупи й каші, треба було проходити різні бюрократичні формальності, до яких, я в моєму тодішньому "революційному" настрої ставився з презирством і неохотою. Спочатку, завдяки деяким знайомствам, мені вдавалося купувати ті мізерні обіди без приписаних карток. Але згодом прийшло загострення режиму, головно коли новим касиром-цербером назначено свіжоспеченого студента — гуцула, Дмитра Григорчука. Він, будучи новим і ревним бюрократом, держався всіх принципів і не хотів продати мені квитків на обіди без відповідної документації. Хоч його позиція викликала в мене зрозуміле обурення, він вперто стояв на своєму. Я був змушений іти до ОПУС-у, полагодити потрібні формальності. Там я вперше зустрівся з д-ром Лончиною. В той час "революційна" молодь, до якої належав і я, ставилася до УЦК й органів цього комітету подібно як у 30-х роках націоналісти ставилися до діячів УНДО, чи інших леґальних партій, що тою чи іншою мірою співжили чи співпрацювали з польською владою, їх вважали за "хрунів", або "угодовців". Моя перша зустріч з д-ром Лончиною була здебільше конфронтаційна й хоч він вкінці дав мені відповідні картки на ті обіди, то все ж таки моє враження від зустрічі з його особою не було дуже позитивне. Далеко пізніше, коли я пізнав його ближче, а особливо коли він запросив нас, учасників концерту з нагоди інавґурації академічного 1943 року, на прийняття до дому своїх батьків, моє відношення до нього змінилося. В той вечір я побачив, що д-р Лончина є людиною високої культури, товариської оглади, з тонким почуттям гумору та що він намагається в тих важких обставинах робити для студентів усе, що можливе.
На цю зміну моїх поглядів не менше вплинула присутність на цій вечірці його гарної молодшої сестри, Ірени. Змінилося також моє відношення до гуцула Григорчука. По кількох роках, вже на еміґрації, я побачив, що він є "добрий хлоп". Я заприязнився з ним, особливо через його дружину, Наталку, яку я знав ще зі Станиславова як одноклясницю моєї сестри, Стефи.
Після такої студентсько-побутової диґресії, повернімося до студійних справ. Треба сказати, що поза всіма негативами совєтської окупації 1939-41 років, для української молоді Галичини відкрилася тоді ширша дорога до вищих студій. За польської влади вищі студії для української молоді були обмежені до таких професій як теологія, право, клясична філологія і т.п. Доступ до технічних студій, а особливо до медичних був дуже обмежений через т. зв. "нумерує клявзус". Тільки деяким одиницям щастило дістатися на ці студії. Коли прийшла зміна влади, голодна вищих студій українська молодь із запалом кинулася використовувати всі можливості. Те ж саме наставления продовжувалося й після приходу німців. Німці, однак, не дали дозволу на відкриття університету з його гуманістичними, правничими, філологічними та іншими факультетами. Відкрито тільки технічний, медичний, аґрономічний та ветеринарний інститути, так що залишився вибір між цими високими школами вузького фахового спрямування: техніка, медицина, аґрономія й ветеринарія.
Тому що медицина найбільше зближена до гуманістичних наук, медичний інститут абсорбував велике число студентів, які колись були студентами гуманістичних наук. Може, тому серед теперішніх лікарів так багато людей, що люблять і вміють писати, як, наприклад, покійний Михайло Сосновський, редактор "Лікарського Вісника", Павло Джуль, Павло Пундій, Володимир Білинський-Кримський, Юліян Мовчан, Ярослав Крив'як і багато інших з "побічними" талантами.
Був на медицині теж великий відсоток дівчат, яких техніка, агрономія, чи ветеринарія притягали у меншій мірі. Багато з них поважно й пильно вивчали медичні предмети, але були й такі, що вписались на медицину, щоб бути у Львові в студентському середовищі. Були також такі студенти, які вживали студентський статус як алібі чи прикриття для якоїсь іншої діяльности. Деякі хоронилися перед вивозом до Німеччини на роботу, або перед побором до т. зв. Баудінсту. Був теж деякий процент т. зв. "золотої молоді", що використовували студентський час і статус, щоб виживатися та забавитися. Була й катеґорія бізнесменів-паскарів, що торгували різними речами, часто т. зв. липою — підробленими картками на харчі чи інші речі, які продавалися тільки за картковою системою.
Між корпусами різних інститутів на Пекарській вулиці було просторе подвір'я з різними алеями, клумбами квітів, де кожночасно можна було спостерігати кипуче студентське життя. Там відбувалися різні леґальні й нелеґальні зустрічі, різні рандтки, комерційні трансакції. Можна було бачити групи студентів в розпалі різних дискусій, жартів та сміхів, можна було сидіти й любуватися природою, чи подивляти гарних прохожих дівчат. Там можна було стрінути кого тільки захочеш, а часто теж треба було пильнуватися перед очима тих, що могли навести на когось біду.
За національністю студентський склад був у великій більшості українці, але була невелика частина поляків, чи може вони себе подавали за фольксдойчів. З ними ми, українці, не підтримували жодних зв'язків. Тепер зі соромом треба згадати, що нам рекомендувалося, з конспіративних оглядів, стерегтися ґестапівців і мельниківців. За порядок, хто з них був перший, не можу тепер ручитися. Але, на жаль, так тоді бувало. Пізніше, ми прийшли, хоч не всі, до переконання, що ми всі сидимо в одній бочці та що жде нас однакова доля.
Існування тих інститутів на терені Ґенерального Ґубернаторства, до якого німці, всупереч усякій логіці, причепили Галичину, відірвавши від решти українських земель, з яких вони створили царство
