Олександр Довженко - Т. М. Панасенко

на літературну творчість Олександра Довженка останнього п’ятнадцятиліття – воєнні оповідання, «Україна в огні», «Щоденник», «Повість полум’яних літ», – вся вона є літописом національної катастрофи України. Останній акорд цієї теми – «Поема про море». Головна змістова домінанта твору – перемога фарсу над справжнім життям. На місці колишньої казки, порослих лісами знаменитих дніпровських плавнів із мальовничими озерами, затоками й густими комишами, царства риби, дичини, комарів – величезна плоска й гола рівнина: мовляв, «замість минулої краси нова ще не прийшла». Самé будівництво штучного моря є профанацією життя. Хто йде його будувати? Річард Гусак, який перестав «любити хліборобство». Чому він покидає село? Бо села, власне, нема, замість нього колгосп. «Садиби розгороджені, нудьга», – говорить Гусак. З ним солідарний водій «віліса»: «Гармонія порушилась, розумієш? Неінтересно!» Якщо в «Землі» будівничі нового життя розорювали межі, то в «Поемі про море» вони заходять у двір і (апофеоз руйнування!) беруться ламати вже хату: ось, мовляв, «ввітремо її глинобитні стіни в землю веселим бульдозером, і стане раптом так, немовби й не було її ніколи на землі, і не народжувався ніхто в ній, не радів, не вмирав». Іменем прогресу апостоли цивілізації збираються зрубати грушу в родовому гнізді Антоніни, а їй «так хотілось під грушею вмерти колись. Гарно як…» Художнім фактором катастрофи селянської Атлантиди служить кінематографічна, специфічно Довженкова деталь: під грушею стоїть стіл, а до її гілки підвішено дитячу колиску.

Сценарій «Поеми про море» Олександр Петрович почав писати у жовтні 1952 року. Спеціалісти стверджують, що «Поема про море» – найскладніший з усіх Довженкових сценаріїв. Користуючись музикознавчою термінологією, сценарій «Поеми про море» можна було б визначити як пісню-симфонію. Про свій майбутній фільм автор напише в «Щоденнику»: «Се мусить бути велетенський фільм. Усе, що є в мені святого, весь досвід, талант, усі думки, і час, і мрії, і навіть сни – все для нього». Ніби передчував, що життя його так прискорено-жорстоко вечоріло, що «Поема про море» може стати його лебединою піснею. У листопаді 1952 року Олександр Петрович повертається до Москви.

«Я не геній…»

Перед відльотом у Москву Олександр Петрович проводить час з друзями: родиною Смоличів[53] і Максимом Рильським. Їхати з України не хотілося, Довженкові було сумно. Описуючи Рильського, він зазначив: «Перед обідом і під час обіду він був у променистому настрої, хоч я й заплакав, коли Олена Григорівна почала грати Шопена, а мене Максим Тадейович назвав генієм. Я не геній, але поскільки много раз чув се велике слово про себе, подумав, що, може, й були в мені проблески Прометеєвого вогню. Вже я білий увесь». Удома чекала робота, але знову не та, про яку мріялося. Треба було читати й рецензувати чиїсь сценарії, виступати на якихось обговореннях. Перебуваючи в Україні, Олександр Петрович не згадував про свій стан здоров’я, у листах до дружини він писав про красу рідної землі, її людей, а в лютому 1953-го у «Щоденнику» з’явився такий запис: «Чотири місяці минуло, як лежу недужий». У листі до Ю. Яновського: «…прохворів цілу зиму». Одужавши і вже працюючи над «Поемою про море», Олександр Довженко намагається знову взятися до роботи. На «Мосфільмі» режисер повідомляє про свої плани: після фільму «Каховка» (початкова назва «Поеми про море») взятися за «Тараса Бульбу», роботу над яким припинила війна. Також Довженко подає другий варіант заявки на кіносценарій «Повість полум’яних літ». Згадує про давню мрію – створити комедійну стрічку «Цар», починає занотовувати епізоди майбутнього фільму. У листі до Юрія Смолича, який опікувався виданням сценаріїв Довженка в Україні, Олександр Петрович повідомляє, що збирається приїхати, і зворушено просить: «Юро, коли я приїду, повези мене кудись на Десну половити риби. Хай походжу босий по її чистих незайманих висипах, поп’ю її м’якої рідної води, поплачу, подобрішаю. Хай почую хоч трохи пташиного щебету над нею, чи, може, й дівки десь заспівають комусь, а я підслухаю та згадаю дитинство…»

У 1954 році Довженко завершив п’єсу «Потомки запорожців», яку відіслав до Київського театру імені Лесі Українки, але планував ще переробляти. На думку Олександра Петровича, твір вимагав багато роботи. Директор театру В. Гонтар, одержавши п’єсу, того ж дня повідомив Довженку, що як тільки керівництво театру ознайомиться з твором, то негайно сповістить письменнику рішення. Автор же вирішив перевірити новий твір на друзях: навесні в Конча-Заспі Олександр Петрович прочитав «Потомків запорожців» письменникам М. Нагнибіді, М. Рильському, П. Панчу[54]. Потім він зазначив: «Мені здалося, що глибше всіх сприйняв її Микола, хоч і всі вони прийняли її від мене як добрий товариський дар…» Перед читанням Довженко багато чого виправив у російському варіанті, трохи скоротив. Дирекція театру імені Лесі Українки повідомила Олександру Петровичу, що п’єса їм сподобалася й вони мають намір зробити виставу. Довженко радів приємній новині, але повідомив головному режисерові театру, що твір уже зазнав змін. М. Романов[55] відповів письменнику: «Чудесно будет, если вы приедете в Киев и прочтете нам пьесу». Також головний режисер пропонує Олександрові Петровичу самому здійснити постановку за своїм твором: «Это было бы праздником и огромной радостью для коллектива театра имени Леси Украинки». А от головний редактор журналу «Новый мир» О. Твардовський[56] написав Довженкові, що п’єса потребує авторського доопрацювання, тому опублікувати її зараз не можна.

У ці роки увагу Олександра Довженка все більше привертала проблема космосу, який для нього залишався не сферою для пригод, а об’єктом роздумів над питанням «Що таке наше життя і смерть, або, точніше, що таке буття?» Перші записи короткого змісту-плану художнього науково-фантастичного сценарію «Путешествие на Марс» (у подальшій роботі мав назви «Полет на Марс», «В глубинах Космоса») датуються травнем 1954 року. Роботу над цим сценарієм Олександр Петрович не встиг завершити. Під час останньої зустрічі з Ж. Садулем у Москві (1954) Довженко особливо натхненно і схвильовано говорив про цей свій майбутній сценарій, який уже реально передчував, бачив в екранних образах, неземних деталях. Митець менше року не дожив до запуску першого штучного супутника Землі. Йому так хотілося знати, що думатиме і переживатиме людина, яка першою побачить нашу планету з космосу.

Один із Довженкових щоденникових записів 1954 року вражає своїм сумом і безвихіддю: «Трудно жити й творити без щастя. Я стомлений, знесилений душевно вкрай. Йду на сценарну студію обговорювати нікчемний «сценарій…». Пропав день, бо треба заробляти на хліб. Десь готуються влаштувати вшанування мене з нагоди шістдесятиріччя. А я стурбований одним: як би заробити на прожиття, як би не звалитися в