Олександр Довженко - Т. М. Панасенко

потім умру од горя, щоб не бачити, як заселятимуть тебе, мати моя Україно, чужими людьми, як каратимуть твоїх недобитків синів і дочок за німецьке ярмо, за німецьких байстрюків, за каторжну працю в Німеччині, за те, що не вмерли вони з голоду і діждалися нашого приходу» (1942). У «Щоденнику» письменник також неодноразово порушує питання мови й історії. Він відверто заявляє, що українцем бути небезпечно: «Ніхто не хотів вчитися на історичному факультеті. Посилали в примусовому плані. Професорів заарештовували майже щороку, і студенти знали, що таке історія, що історія – це паспорт на загибель» (1942). А ось ще записи того ж року: «Заговорили про словник український і про історію. Боже ж ти мій! Двадцять п’ять років немає історії і нема словника. Яка ганьба! Яка мерзота! Чия огидна рука тут діяла і во ім’я чого? Країна виховала безбатченків! Безбатченків без роду, без племені. Де ж і рости дезертиру, як не у нас». «Єдина країна в світі, де не викладалася історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим і контрреволюційним, – це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема. Де ж… плодитися дезертирам, як не у нас. Де рости слабодухим і запроданцям, як не у нас. Не вина це дезертирів, а горе. Не судити їх треба, а просить прощення і плакати за погане виховання, за духовне каліцтво у великий час». Про українську мову письменник прямо пише: навіть у Київському університеті нею ніхто не розмовляв, крім першокурсників і поетів.

Олександр Довженко в «Щоденнику» демонструє також своє ставлення до війни і до фатальних промахів воєначальників: «Боже мій, скільки нещастя народу принесли наші тупоголові воєначальники і скільки ще принесуть! Вони будуть карать ні в чім не повинний народ за те, що не вміли командувати і тікали з орденами під хвостами у кобил. Каратимуть за те, що не вміють командувати, карають фактом оддачі народу в лапи німців і каратимуть за те, що народ просто був під німцями і мусить якось жити, а не повісився увесь чи не був розстріляний німцями. Одним словом, не розстрілюйте ж багато, чортові німці, хай ще своїм трохи зостанеться, як говорив дядько, стоячи під кулями коло паркана» (1942). Гірко говорить Довженко про знищення української інтелігенції: «Наш народ нагадує мені тютюн. Його весь час пасинкують. У нього велике, дебеле листя, а цвіту де-не-де» (1942). У 1945-му з’явився інший повний гіркоти запис: «Ми єдина в світі країна побудованого соціалізму, в якій слово «інтелігент» звучало (колись) як зневажливе слово. У нас було заведено поняття «гнилий інтелігент». А між тим, інтелігент ніколи не був у нас гнилим. Навпаки, він був полум’яним, чистим, передовим. <…> Сьогодні інтелігенція «завоювала» собі честь стояти на третьому місці після робочих і селян. Знаменний розподіл. Кажу собі: людино, пам’ятай – вища твоя мета – стати на третє місце, на місце найвище, найдостойніше, найпрогресивніше. Люби се слово, хай буде воно твоїм символом – людина-інтелігент, бо не може бути радості життя сьогодні у країні, де тебе немає, де ти занедбана, третьорядна, фальшива чи підроблена».

У «Щоденнику» Олександр Петрович торкається і проблеми віросповідання та совісті. Приміром, у 1946 році Довженко написав: «Я почав молитися Богу. Я не молився Йому тридцять сім років, майже не згадував Його. Я Його одкинув. <…> Зараз я постиг невеличку краплину своєї облуди <…>. Бог в людині. Він є або нема. Але повна його відсутність – се великий крок назад і вниз. В майбутньому люде прийдуть до нього. Не до попа, звичайно, не до приходу. До божественного в собі. До прекрасного. До безсмертного. І тоді не буде гнітючої сірої нудьги, звірожорстокого, тупого і скучного безрадісного будня». Він знову звертається до питання релігії в 1954 році: «Останній спогад про церкву. Мені шістдесят років. З п’ятнадцяти літ не вірю в Бога і відтоді не був у церкві. Але в с. Покровському я пошкодував, що Бога нема. Мені страшенно захотілося, щоб він з’явився хоча б на п’ять хвилин і, побачивши зруйнований негідниками пам’ятник давньої архітектури, споруджений на честь його Божої Матері, покарав лютою смертю темних і підлих іуд, що скоїли цю мерзенну справу. Прощай, Покровське. Віри в неіснуючого Бога в тебе не зменшилося. Зменшилося краси».

Звичайно, на щоденникові записи впливали насамперед суто індивідуальні особливості характеру, таланту й психіки. Скільки цікавих, неповторних «швидких» думок занотував митець до «Щоденника»! Про стиль: «Ніколи в історії не було випадку, щоб стиль проголошувався раніше, ніж були створені самі твори. Ніколи не повірю, щоб Папа говорив, приміром, Ботічеллі: “Слухай, Сандро, ти ж пам’ятай, що ми зараз вирішили утворити стиль ренесансу, отже, прошу без збочень”» (1942). Про українського вчителя: «Прибитий, неінтелігентний учитель – це величезне зло нашого народу. Безправний, нешанований, брудний, малоосвічений учитель і такий же малорозумний Наркомос не може забезпечити державі гарну молодь, якими б високими і досконалими не були тези прагнень компартії. Народний учитель, учитель народу – серце й сумління села, зразок і предмет наслідування для дитини, достойний, чистий, авторитетний, ушанований батьками, – нема, нема у нас народного учителя» (1942). Про економічне становище держави: «Багата держава, яку утворюють бідні люди, – абсурд! Держава не може будувати свій добробут на бідності й обдертості своїх громадян» (1942). Про письменницьку творчість: «Письменник, коли він щось пише, повинен почувати себе врівні, на висоті найвищого політичного діяча, а не учня чи прикажчика» (1944). Про повагу до старших: «Навчіть поважати, шанувати й любити людську особистість, виховайте у молодих повагу до старших, хоча б до батьків, і кладовища самі прикрасяться. Повага до пам’яті, а не звільнення житлової площі» (1944). Про посади: «До смерті не зрозумію, чого так лізуть до посад. Що може бути кращого від конкретної роботи, від уміння творити конкретну цінність для свого суспільства» (1945).

У «Щоденнику» зафіксовано чимало начерків митця до майбутніх творів. Деколи це мікроскопічні сцени, типові для воєнного часу. Часом ці штрихи за належного шліфування згодом перетворилися на шедеври. Знаходимо в «Щоденнику» начерки до оповідання «На колючому дроті» чи відповідної сцени між Забродою і Запорожцем в «Україні в огні». На жаль, не все Олександр Петрович устиг, хоч і планував, використати, – нотатки свідчать лише про скрупульозність роботи автора, серйозний відбір найціннішого матеріалу. Писаний кров’ю серця «Щоденник» дає можливість зрозуміти позицію автора. Але механізм виявлення авторської позиції не завжди простий. Автор може прямо заявляти про свої погляди, симпатії чи антипатії до власних персонажів, давати їм відповідну оцінку або, навпаки,