Перспективи Української Революції - Степан Андрійович Бандера
Ось такі-то арґументи, подані тут в найзагальнішому обрисі, є основою різних дефетистичних і капітулянтських течій, які діють у політичному житті Заходу під гаслами протиатомової зброї і війни. Деякі дефетисти кажуть виразно, що війна проти такого ворога, який ладен воювати важкою атомовою зброєю, — неможлива і недопустима. Отже, в теперішньому становищі, можливість війни з СССР мусить бути цілком перекреслена. На випадок прямої большевицької воєнної загрози, чи аґресії, нема іншого виходу, як — капітулювати.
Такі настанови помітно демобілізують моральну, політичну й мілітарну здатність західніх держав з цілою рішучістю й послідовністю протиставитися большевицькому імперіялістичному наступові. Вони мають паралізуючий вплив на західню політику супроти Москви на всіх відтинках і в усіх її стадіях. З другого боку, це безмежно роззухвалює большевиків і заохочує їх до постійної аґресивности.
Речеві арґументи проти війни, сперті на розвиток воєнної техніки, повинні б мати таке саме значення для обидвох сторін. Тим часом бачимо, що большевики вправді широко послуговуються арґументами проти атомової війни у зовнішній політиці й пропаґанді, але самі ними не кермуються. А насправді становище СССР не є ані трохи краще, ніж західніх держав, коли йде про потенціял атомового озброєння та про вразливість на атомове атакування.
Було б теж помилкою пояснювати ріжницю настанов тим, що на Заході переважають настрої резиґнації і страху, а большевики повні динаміки й одчайдушности. Головна причина ріжниці в трактуванні питання війни (в політиці та у формуванні публічної опінії) по боці західніх держав і большевицькій криється таки в тому, що большевики розвинули свої мілітарні сили, пляни й підготову до війни за різними концепціями.
Основою большевицької мілітарної підготови залишилися устійнені й випробувані в останній війні засади, а нові роди зброї, нові тактичні засоби та достосовані до них реорганізації проводяться поступово, як доповнення й удосконалення. Совєти стараються бути кожночасно готовими до війни в різних умовах, з максимальним використанням свого актуального матеріяльно-технічного й людського потенціялу. Власна воєнна ініціятива, наступ є підставою їхнього плянування і вишколу.
Тим часом західні держави після другої світової війни скерували свої військові заходи в дефензивному напрямі, точніше — на те, щоб не допустити до війни. Атомові й водневі бомби стали головним відстрашуючим засобом і основою цілої стратегії. Це мусіло мати значний вплив не тільки на поточну політику Заходу, але й на ставлення народів до проблемів війни й оборони.
Доки атомова зброя була до диспозиції тільки західнього бльо-ку, цей вплив проявлявся головно в паралізуванні офензивного духа та в створюванні оманного почуття тривалої безпеки в тіні атомових бомб. Коли ж стало відомим, що большевики теж продукують атомові й водневі бомби, тоді на Заході поглибився страх перед атомовою війною і до голосу прийшли згадані вже дефетистичні настрої. Не можна всієї вини за це приписувати тільки малодушності й короткозорості тих елементів серед західніх народів, що виступають проти атомової війни. Бо частина арґументів цієї настанови спирається на повоєнний розвиток і на сучасний стан мілітарної сили західнього бльоку.
Ось і недавно, з приводу берлінської кризи впали дуже поважні й авторитетні заяви про те, що збройний конфлікт автоматично розвинувся б у велику атомову війну. Того роду заяви мають, передусім, політичне значення, як осторога-попередження, щоб стримати противника від легковажного провокування війни. Але, незалежно від наміру, вони мають теж інше значення, як серйозний висновок, зроблений компетентним авторитетом з порівняльної аналізи мілітарних сил однієї і другої сторони.
Бо коли йде мова про те, що Америка не думає провадити в Европі сухопутньої війни, то йде тут не тільки про американську стратегію, цілком оправдану з уваги на її положення. Це передусім висновок з цілком незадовільного стану мілітарної підготови європейських партнерів з Атлянтійського бльоку. Вони ж, як безпосередньо загрожені советським кольосом, мусіли б мати напоготові відповідні мілітарні сили до сухопутньої війни, достосовані до їхнього становища і пропорційні до їх спільного людського й матеріяльно-технічного потенціялу.
Недостатній стан у цьому відношенні, надто однобічна мілітарна підготова західнього бльоку з перекладенням центру ваги на модерну технічну зброю поважно підірвали його здатність до війни з СССР з поміччю т. зв. конвенційної зброї, зокрема до сухопутньої війни. Офіційний висновок, як згадано, каже, що кожний збройний конфлікт мусить прийняти форми атомової війни.
Одначе є ще й інші висновки з того ж стану, і це дуже послаблює позицію західніх держав. Про одні вже була тут мова. Бо якраз цей стан, якщо не породжує, то щонайменше живить ті всі паралічні течії, які готові вхопитися кожної альтернативи до атомової війни, включно з повною капітуляцією перед большевицьким наступом.
Ще інші висновки робить, як можна припускати, Кремль. Боль-шевики мають підстави сумніватися, чи Захід справді зважився б відповісти атомовими бомбами на кожну їхню насильницьку дію, яка, будучи агресивним наступом, виглядала б на обмежену й не дуже небезпечну. Тому Москва може далі свобідно маневрувати за доцьогочасною, успішною тактикою ніби малих аґресій і здобичів, перекидуваних з одного місця на друге.
Такі міркування обґрунтовуються сучасним укладом мілітарних сил обидвох бльоків, зокрема станом важкої термоядерної й ракетної зброї, летунства, морських, наводних і підводних сил та розміщенням баз. Ці дані перекреслюють розрахунки на те, що концентричне застосоване важке термоядерне бомблення спаралізувало б воєнного противника такою мірою, що він був би вже неспроможним відповісти такими ж тотально-нищівними атомовими ударами. Навіть велика ріжниця в кількості важких атомових поцілів з однієї і другої сторони не має вирішального значення тоді, як вистачає мала їх кількість, щоб зруйнувати цілі країни. Це зокрема важливе для європейських територій обабіч фронту, може меншою мірою для Америки й підсовєтської, передусім центральної Азії.
В такому становищі важка атомова зброя перестає бути першим засобом оборонного чи аґресивного ведення війни проти ворога, який її теж має. Вона сходить до ролі остаточної резерви, на скрайнє розпачливу, безвихідну ситуацію. А передусім вона стає
