Ніч ополудні - Артур Кестлер

Проминули вузьке подвір’я, що було сподом високого кам’яного мішка. Вгорі, над мішком, висів клапоть неба. Зайшли в іншу будівлю. Тут коридори були ширші й світліші. Двері були вже не металеві, а дерев’яні і пофарбовані. Поблискували мідні клямки. Зосереджені службовці поспішали сюди й туди, не звертаючи жодної уваги на Рубашова та конвоїрів. Звучало десь радіо. Торохтіли друкарські машинки. Це була адміністративна частина в’язниці.

Дійшли нарешті до глухої стіни — коридор закінчився. Конвоїр підійшов до останніх в ряду дверей і постукав. Усередині хтось, говорив, мабуть, по телефону. Потім озвався й до них:

— Зачекайте хвилину.

Чути було «так», «я знаю», «в порядку», «зателефоную пізніше». Голос видався Рубашову знайомим, хоч кому саме він належав, точно визначити не міг. Це був згідливий чоловічий голос, сильний, ледь хрипкуватий. Не було сумніву — десь цей голос він уже чув.

— Зайдіть, — пролунало з-за дверей.

Конвоїр запустив Рубашова у кабінет, сам залишився у коридорі. За столом Рубашов побачив свого приятеля з студентських років Іванова, який був комбатом його дивізії у громадянську війну.

Іванов, кладучи телефонну трубку, глянув на гостя з усміхом.

— Друзі зустрічаються знову, — сказав він замість вітання.

Рубашов стояв біля дверей.

— Приємна несподіванка, — відповів сухо.

— Сідайте, — Іванов показав на стілець. Сам притому шанобливо підвівся і так і лишився стояти. Він був на півголови вищий від Рубашова. Стояв і чемно посміхався до в’язня.

Нарешті сіли. Іванов — у крісло за столом, Рубашов — на стілець проти нього. Якийсь час дивились один на одного з неприхованою цікавістю — Іванов з лагідною усмішкою, Рубашов — обережно й допитливо. Очі Рубашова ковзнули по цілій постаті Іванова і зупинилися на його правій нозі під столом.

— О, все в порядку, — пояснив Іванов. — Штучна нога з автоматичним коліном. Можу плавати, їздити на коні, вести авто і танцювати. Закурите?

Він простягнув через стіл портсигар. Рубашов дивився на цигарки і згадував свій візит до військового шпиталю, в якому Іванову щойно ампутували ногу. Він прийшов тоді на його прохання — Іванов був у розпачливому стані й просив отрути. Цілих півдня минуло в дискусії, впродовж якої Іванов намагався переконати і Рубашова, й себе самого, що кожна людина має право на самогубство. Зустріч закінчилась тим, що Рубашов попросив трохи часу обдумати його пропозицію. Тієї ж ночі його дивізію перекинули на іншу ділянку фронту, і після того вони не бачилися.

Рубашов розглядав цигарки. Вони були саморобні, але з дорогого американського тютюну.

— Це неофіційна прелюдія чи вже сама битва? — спитав Рубашов. — Якщо битва, то я від цигарки відмовлюся. Етикет вам відомий…

— Ет, дурниці…

— Якщо дурниці, то я візьму.

Він запалив цигарку і кілька разів глибоко затягнувся, ховаючи своє вдоволення.

— А як ревматизм у вашому плечі? — спитав він Іванова.

— Дякую, непогано, — відповів Іванов. — А як ваш опік? Він глузливо примружив очі і показав пальцем на ліву руку Рубашова. Там, між набряклими жилами, в тому самому місці, де три дні тому Рубашов загасив недопалок, виднів пухир завбільшки з середню монету. «Як він довідався? — запитав себе подумки Рубашов. — Стежив за мною, за кожним кроком?» Не відчував злоби, навпаки — відчув сором. Затягнувся востаннє і кинув недопалок у попільничку.

— Як на мене, то неофіційну частину можемо вважати закінченою, — сказав Рубашов.

Іванов пускав кільця диму і дивився на нього з лагідно-іронічною усмішкою.

— Не будьте задерикуватим, — сказав він.

— Задерикуватим? — повторив Рубашов. — Хто ж кого заарештував, я вас чи ви мене?

— Ми вас, — чітко сказав Іванов.

Він дістав нову цигарку й запалив від попередньої. Простягнув портсигар Рубашову, але той не ворухнувся.

— Чорт вас забирай! — гримнув Іванов. — Ви пам’ятаєте історію з отрутою?

Він нагнувся через стіл і видихнув дим Рубашову просто в обличчя.

— Я не хочу, щоб вас розстріляли, — сказав він поволі і випростався у кріслі, — А втім, чорт вас забирай..

Він усміхнувся, ніби даючи знати, що остання фраза не означала нічого, а була лише звичайною лайкою.

— Зворушливо з вашого боку, — сказав Рубашов. — А чи не могли б ви мені пояснити ще й таку дрібницю, як причина для мого розстрілу?

Іванов посерйознішав. Мовчки курив і малював олівцем фігури на промокашці. Здавалося, він добирав найпотрібніших слів.

— Слухайте, Рубашов, — озвався нарешті. — Я хочу зробити одне зауваження. Кілька разів ви сказали «ви», розуміючи під цим займенником державу й партію, і протиставляючи їм «я», тобто Миколу Салмановича Рубашова. Ви знаєте, що глядачеві на публічному процесі треба подати хоч кілька видимих доказів. Але для нас досить самого лише цього протиставлення, аби вас розстріляти.

Ці слова повергли Рубашова в задуму. Вони застали його зненацька. Здавалося, Іванов ударив по камертону й автоматично викликав у ньому відповідний відгук. Усе, у що Рубашов вірив, за що боровся, чого навчав інших упродовж сорока років, прокотилося через його мозок бурхливою хвилею. Одиниця була ніщо, партія — все. Гілка, відламана від дерева, має засохнути…

Він протер пенсне об рукав. Іванов, випроставшись, спокійно сидів і покурював, але вже не посміхався. Погляд Рубашова ковзнув угору і прикипів до білої квадратної латки на дещо темнішій стіні. Ясно, що на тім місці висів портрет чи картина, недавно зняті. Що саме висіло? — Скоріш за все фотографія Бога-отця разом з апостолами на першому з’їзді. Іванов, слідкуючи за поглядом арештанта, також подивився на стіну, але на його обличчі не з’явилося жодної реакції.

— Ваш аргумент дещо застарілий, — сказав Рубашов. — Як ви слушно помітили, ми звикли казати «ми», оминаючи першу особу однини. Я позбувся цієї звички; ви — ні. Але кого саме уособлює оте ваше «ми» сьогодні? Тут потрібно нової дефініції. Ось у чому річ.

— Я так і думав, — підхопив Іванов. — Добре, що ми так швидко дійшли до