Ніч ополудні - Артур Кестлер
Старий докер, що самотньо стояв оддалік, поки Малий Леві не покликав його до гурту, тиснучи Рубашову руку, сказав:
— Ви дуже схожі на Рубашова.
— Я це чую не вперше, — відповів Рубашов.
— Може, ви коли-небудь зустрічалися з ним? — наполягав портовик. — То виняткова людина!
За північ шинок спорожнів. Залишилися тільки Рубашов і Малий Леві. Шинкар позавішував вікна і позасовував стільці під столи. Поки Рубашов і Леві тихо перемовлялися, він, похилившися на шинквас, куняв.
Власне, вони й не перемовлялися. То радше був монолог. Малий Леві розповідав гостеві свою біографію. Розповідав із власної ініціативи, бо Рубашов ні про що його не просив, передбачаючи ускладнення наступного дня. І справді, ускладнення не забарились: наступного дня майже всім його новим знайомим закортіло оповісти гостеві «звідти» про своє життя.
Леві говорив монотонно, і Рубашов почувався як приречений. Хотів уже було вибачитися й піти геть, але відчув неймовірну втому й лишився.
Як з’ясувалося, Малий Леві не був бельгійцем, хоча говорив французькою мовою, як тутешній, і знав ледь не кожного мешканця цього містечка. Народився він на півдні Німеччини, навчився там столярського ремесла і гри на гітарі, а по неділях виступав із лекціями у клубі революційної молоді, роз’яснюючи теорію Дарвіна. У тривожні місяці перед приходом фюрера до влади, коли партія відчувала потребу у зброї, в його містечку було вчинено зухвалу акцію. Однієї неділі пополудні хтось вивіз автомобілем із поліційної дільниці у центрі міста 50 рушниць, 20 револьверів і два легких кулемети з амуніцією. Авто під’їхало до будинку поліції, з нього вийшли люди, показали ордер з урядовими печатками; супроводило їх два поліцаї. Наступного дня зброю таки вдалося знайти в гаражі, яким завідував член партії, а проте аферу до кінця так і не розкрили. Кількох комуністів, щоправда, заарештували, але Малий Леві тим часом зник із міста, пропав.
Вищі партійні інстанції пообіцяли йому роздобути паспорт та інші документи, але нічого з того не вийшло. Кур’єр, який мав доставити паспорт і гроші на подорож, не прибув у домовлене місце.
— Між іншим, у нас недотримання слова весь час має місце, — сказав Леві філософічно, акцентуючи усе речення.
Рубашов не відповів нічого.
Та, попри всі труднощі, Малий Леві таки добувся до кордону і перейшов його. Хоч і мусив спершу проблукати сім місяців, ховаючись від людського ока, бо ж фотознімок його висів перед кожним поліційним відділком.
Вирушаючи до місця зустрічі із посланцем центру, він мав при собі грошей всього на три дні.
— Раніше я просто не вірив, що люди можуть їсти кору. Читаючи про таке в книжках, я був певен, що це мелодраматичні витівки авторів. А тепер я вже знаю, що найсмачніша кора молодих дерев…
Мовби від згадки про ті голодні дні він підвівся і взяв із шинкваса кілька ковбасок. Рубашову тимчасом згадалися в’язниці, рідка юшка у них, голодні страйки, і він теж почав жувати.
Після тривалих митарств Леві перейшов кордон і опинився у Франції. Не маючи паспорта, він був заарештований п’ятого дня. Поліція наказала йому забиратися чимскоріше в якусь іншу країну і лише при такій умові звільнила його з-під арешту.
— Це все одно ніби мене просили видряпатися на Місяць, — зауважив він.
А проте треба було щось робити. Наладнавши зв’язок із французькими комуністами, він попрохав у них допомоги. Йому сказали, що спершу наведуть про його особу довідки, тобто звернуться до німецьких товаришів, і лише тоді, можливо, допоможуть.
Леві і далі блукав без паспорта. Через кілька днів його знову заарештували. Відбуваючи тримісячне ув’язнення, він товкмачив своєму сусідові по камері, волоцюзі, значення резолюцій останнього партійного з’їзду. В обмін за це волоцюга відкрив йому секрет, як жити з продажу котячих шкур.
Через три місяці його випустили, привезли вночі до прикордонного лісу, дали хліба, сиру і пачку французьких цигарок. Старший жандарм сказав:
— По той бік кордону — Бельгія. Йди прямо й за півгодини ти будеш там. Та хай тебе Бог боронить повернутись назад. Ще раз нам попадешся — позбудешся голови…
Кілька тижнів Малий Леві блукав по Бельгії. Звернувся до комуністів за допомогою, але дістав таку саму відповідь, як і у Франції. Переситившись корою, він почав ловити котів. Зловити кота неважко. За шкуру, якщо не стара, можна було купити півхлібини та пачку тютюну для люльки. Щоправда, між ловінням кота і продажем шкури була ще одна, не вельми приємна операція. З емпіричного досвіду Леві відкрив, що найшвидше й найлегше кота можна забити таким способом: схопити його однією рукою за вуха, другою — за хвіст, повернути навзнак і сильним ударом зламати йому хребет об коліно. Після перших спроб його нудило, але з часом обвикся. Та невдовзі Малого Леві знову заарештували, бо, виявляється, в Бельгії теж треба мати документи. Спершу його попередили й відпустили, а за другим разом вліпили три місяці тюрми. Однієї ночі бельгійські жандарми привезли його до прикордонного лісу, дали хліба, сиру і пачку бельгійських цигарок. Старший жандарм сказав:
— По той бік кордону — Франція. Іди прямо й за півгодини ти будеш там. І хай тебе Бог боронить повернутись назад. Ще раз нам попадешся — позбудешся голови…
Так протягом року французька й бельгійська поліція кидали Малим Леві через кордон, як м’ячем, тричі. Пізніше він довідався, що декотрі члени партії були жертвами цієї гри впродовж багатьох років.
Знову і знову він звертався до однопартійців за допомогою, боячись втратити з ними контакт.
— Нам нічого не надіслано з вашої попередньої організації, — відповідали йому функціонери. — Зачекайте, поки надійдуть відповіді на наші запити. Якщо ви член партії, то дотримуйтеся партійної дисципліни…
І Леві продовжував жити з котів, то бельгійських, то знову французьких. Минув іще один рік. Малий Леві, раз у раз пожбурюваний через кордон, підупав фізично й почав харкати кров’ю. А до всього ще й марив котами.
