Ольга Кобилянська - Володимир Вознюк

дуже велике, багато менше, ніж Львів, і провінціальніше, але симпатичне і чистеньке, ціле на горі, околиця дуже гарна, якась ідилічна: гори ще не дуже високі, не вищі від волинських (в Дубенській околиці) або й від київських (може, правда, трохи вищі), Прут під самими Чернівцями тихий, в зелених берегах, в'ється собі поміж гаями по широких «зарінках». Вид дуже широкий, як вийти за місто (а се звідси нетрудно), видно всю буковинську весну. От уже правда, що зелена [виділено Лесею Українкою. – В. В.] Буковина, а надто тепер. Тут уже весна справжня, все зеленіє, сади зацвітають і колорит скрізь такий ясний-ясний, здається, у нас і навесні так ясно не буває. Гарна країна. А ще ж то кажуть, що далі вона ще краща. Може, тижнів через два побачу її, яка вона далі, а тепер тут посиджу, треба дати собі спокій з тим вештанням». Ніби між іншим зазначає в листі: «В люди мені ще не дуже хочеться показуватись, бачила їх досить у Львові, сиджу вдома або ходжу десь ins Grüne [тобто в парк. – В. В.], до роботи беруся, але мало, п. Ольга не дає ні шити, ні писати багато, зараз нагадує, що треба вже або лежати, або гуляти. В сю хвилину вона в театрі, а то, може б, і проти такого довгого листа запротестувала». Про те, як почувалася Леся Українка в перші дні перебування на Буковині, повідомляла своїй сестрі Євгенії О. Кобилянська в одному з листів (він без дати): «Леся дуже хвора і в найвищій мірі нервова, вчора вечором вона мала істеричний приступ нервів. Одне слово, дуже хвора, ти її побачиш. Можливо, ти будеш розчарована, та все ж таки мусиш у всякому разі з нею познайомитися. Вона залишиться тут, мабуть, цілий травень. Я не була з нею ще між українцями, бо вона ще безсильна і не зносить великого товариства».

Зважаючи на стан здоров'я своєї гості, О. Кобилянська намагалася обмежити її спілкування з іншими людьми. Але були особливі винятки: на Новому світі вже 27 квітня 1901 року (другий день перебування поетеси в Чернівцях) щиро зустрічали В. Стефаника. В листі від 28 квітня 1901 року Леся Українка повідомляла своїм рідним: «Бачила вчора і сьогодні Стефаника, приїздив на два дні до Чернівець. На вид дуже здоровий («розбійницький вигляд», – каже Маковей), а в дійсності хворий, се навіть видно по його настрої, сумний якийсь, так наче що згубив і думає, де б його шукати. Написав оце драму, хтів, щоб поставити тут на сцені (тут тепер трупа Гриневецького), та щось не вийшло з того нічого. Йому тепер погано поводиться, – мусить покинути університет через нестачу грошей, тиняється якось без виразної роботи, а до того хворий, має якісь нервові напади. Шкода, що так якось марнується. Я ще мало до нього придивилась і через те виразного чогось про нього сказати не можу». Він поспішав побачитися з Лесею Українкою, бо цінував її творчість, відчував також вдячність за неординарне тлумачення нею його літературного доробку в рефераті «Малоруські письменники на Буковині».

Чому до буковинських письменників поетеса зарахувала покутянина? Це зумовлено тим, що, працюючи над рефератом, Леся Українка вже володіла досить багатою інформацією і про О. Кобилянську, і про Ю. Федьковича, знала про їх буковинське коріння, а з творчістю В. Стефаника познайомилася лише за нещодавно виданою в Чернівцях його «Синьою книжечкою», яку їй на прохання автора передав перед тим В. Морачевський. Ніби схаменувшись, що, окрім прочитаних творів, про В. Стефаника не знає нічого, 13 грудня 1899 року Леся Українка писала в листі до О. Кобилянської: «Пишу Вам нашвидку, бо дуже ніколи, роботи багато. Будьте ласкаві, напишіть мені, які знаєте біографічні відомості про д. Стефаника, а то якнайшвидше, бо на тім тижні я маю тут в Літературному товаристві відчит про буковинських письменників: Федьковича, Вас і Стефаника. Про д. Стефаника не знаю, окрім його творів, нічого, а воно годилось би хоч елементарні біографічні звістки подати, 9-го ст. ст. (21-го н. ст.) маю читати». Підкресливши, що береться аналізувати повість О. Кобилянської «Царівна», завершує свого листа словами: «P. S. Хотіла б особисте подякувати д. Стефаника за його книжечку, та не маю адреси. Тим часом, при нагоді, будьте ласкаві передати йому мій товариський привіт, хоч ми і не знайомі ще».

О. Кобилянська, імовірно, дала Лесі Українці скупі відомості про В. Стефаника, бо в рефераті вказано, що письменник походить із селянської родини, родом із покутського села Русова, яке від Буковини відділяє лише ріка Прут, і за етнографічними особливостями близьке до рідного краю письменниці. На Буковині він розпочав літературну діяльність, там, у Чернівцях, видано його першу книжку. Очевидно, якраз через те, що спочатку нічого не знала про В. Стефаника, а мала лише чернівецьке видання його творів, Леся Українка й зарахувала покутянина до буковинських письменників. Одержана від О. Кобилянської інформація, імовірно, не давала поетесі особливих підстав для того, аби міняти своє твердження. Зрештою, В. Стефаник не заперечував проти цього. А реферат Лесі Українки, що його передрукувала незабаром газета «Буковина», вагома і ґрунтовна стаття, яку на його основі підготувала поетеса і яка побачила світ у вересневому (дев'ятому за 1900 рік) номері петербурзького журналу «Жизнь», лише сприяли популяризації творчості письменників.

Відомо, що в тій оселі О. Кобилянської гостя спілкувалася також із О. Маковеєм. «Сьогодні з нами ходив гулять, багато розказував з своєї редакторської практики взагалі про галицько-буковинські справи, досить дотепно, та се вже довго було б списувати», – так повідомляє вона в листі до родини від 28 квітня 1901 року. Зустрічалися також із Євгенією Ярошинською, відомим художником Юстином Пігуляком. До речі, будинок, у якому мешкав художник (вул. Новий світ, 48), розташований навпроти помешкання, де перебувала Леся Українка. Там був прекрасний сад, що неодноразово ставав місцем відпочинку великої поетеси. А донька художника, «молоденька учителька, дуже гарненька буковиночка, панна Євгенія Пігуляківна, «татарська дитина», як її зве п. Ольга за її чорнявість і трохи «необузданную» вдачу», часто, коли, звичайно, для цього випадала відповідна хвилина, перебувала в їхньому товаристві.

У товаристві Є. Пігуляк та О. Маковея 25 травня, в неділю, як довідуємося з епістолярної спадщини О. Кобилянської, вона з Лесею Українкою здійснювала від будинку на Новому світі романтичну подорож фіакром на гору Цецино – гордість чернівчан. На її вершині колись височіла староруська фортеця, сліди якої збереглися донині.

Постійними, майже щоденними, були прогулянки обох письменниць розкішним і величним міським парком (тепер – парк ім. Т.