Іван Франко - Т. М. Панасенко
Син І. Франка, Тарас Іванович, за архівними записами встановив, що до кінця XVIII століття в Нагуєвичах ще не було прізвища Франко, і висловив здогад, що рід батька міг поселитися в Нагуєвичах, прийшовши із села Озимини на Дрогобиччині.
На початку 80-х років XIX століття в Нагуєвичах виявили запаси нафти й поклади земляного воску. У сорока селян пани Федорович і Щепанський хитрістю виманили майже задарма орну землю. Проте покладів корисних копалин виявилося небагато, пани розорилися, але й селян це не врятувало, адже колишні їхні городи були вже забруднені нафтою й не могли давати гарних врожаїв. Багато розорених хліборобів емігрували за океан і опинилися в Канаді, Америці, Аргентині.
Хоча між батьком, у якого це був другий шлюб, і досить молодою матір’ю Мирона (так у дитинстві називали в сім’ї Івана) була велика вікова різниця (33 роки: батькові було 53, а матері – 20 років), подружжя жило у злагоді. Перша дружина Якова Франка померла від холери. Син Іван був його первістком, а тому Яків покладав на нього всі надії. Звичайно, не ковалем хотів він бачити свою розумну дитину і не хліборобом, а вченим паном, шанованою людиною. Про освіту для найстаршого сина коваль дбав досить старанно. Яків Франко був людиною неписьменною, але обдарованою природним гумором, вмінням чудово оповідати. Він знав багато притч, казок, легенд, його мова була дотепною, барвистою. Яків був доброю людиною й не шкодував для сина душевного тепла, не кажучи вже про матеріальне забезпечення. Батькова кузня залишилась у пам’яті Івана на все життя: він сидів, приглядаючись до ковальської праці і слухаючи розповіді подорожніх людей. Батько дбав, щоб сина не зачепили ані іскри від розжареного заліза, ані непристойні розмови. У батьківській кузні завжди було людно – «йшлося до коваля, як у гості, як до сусіди, а не як до ремісника». Це й була перша школа людського спілкування, краси та величності людської праці, ворота в широкий світ, що розкривався перед здивованими очима дитини, охочої сидіти десь у куточку кузні та слухати розмови й оповіді старших. Величність, могутність і статечність ковальської справи, цього стародавнього ремесла, безпосередньо пов’язаного з корисністю самої праці («Батько був славний коваль, на всі околишні села, особливо його сокири мали велику славу», – наголошував І. Франко в оповіданні «У кузні»), були споріднені з патріархальною традицією селянського побуту.
Іван Франко присвятив батькові поему «Панські жарти», у передмові до якої написав:
О батьку мій! Коли сьогодні
Хоч іскра тих огнів горить
У моїх грудях, щоб народні
Злі дні в добро перетворить,
Коли нещастям, горем битий
Не засклепивсь, не знидів я,
А встав, щоби братам служити,
То все те – спадщина твоя.
У шлюбі з Марією Кульчицькою у Якова Франка, крім Івана, народилося ще четверо дітей: дочки Тетяна (1858) і Юліана (1863) та сини Захар (1859) і Онуфрій (1861). На жаль, дочки померли малими.
Про матір Івана Франка відомостей мало. Вона походила зі старого й великого шляхетського роду Кульчицьких. (З цього роду походив Юрій Кульчицький, герой Віденської облоги 1683 року.) Батько Марії Кульчицької помер ще до народження онука Івана, а мати – Людвіка Кульчицька – була овдовілою, заможною шляхтянкою з Ясениці-Сільної, у неї було шестеро дітей.
Мабуть, Марія була дуже вродливою жінкою, бо Яків Франко вирішив одружитися з нею одразу ж після першої випадкової зустрічі. Мати дуже любила співати, знала багато пісень, переймаючи їх від односельців і заїжджих жінок. Вона багато співала Івасеві, а син володів унікальною пам’яттю, то й запам’ятовував пісні. Так само як уособленням духовного шляху для І. Франка став батько, образ матері нерозривно пов’язаний у його художньому світі з піснею, поезією, творчістю. Сердечними словами згадав поет у вірші «Пісня і праця» матір та її співанки, які заронили в його душу перші зерна поезії, що проросли художніми шедеврами:
Пісне, моя ти сердечна дружино,
Серця відрадо в дні горя і сліз,
З хати вітця, як єдинеє віно,
К тобі любов у житті я приніс.
Тямлю, як нині: малим ще хлопчиною
В мамині пісні заслухувавсь я;
Пісні ті стали красою єдиною
Бідного мого, тяжкого життя…
Пізніше саме завдяки материнським пісням і спогадам про матір Іван почне цікавитися фольклором, збирати, записувати, видавати фольклорні збірники. М. Возняк стверджував, що Іван Франко «почав і закінчив фольклором». Сучасники розповідали, що І. Франко був добрим виконавцем і щедрим носієм української народної пісні. Голос у співця не був сильний (баритон), трохи сипкуватий, але сповнений яскравої виразності, почуття й тонких нюансів. Він співав, як співають селяни: без афектації, концертної манери, але спів його глибоко зворушував слухачів. Від І. Франка записував пісні М. Павлик, а мелодії – М. Лисенко. Окремі мелодії перейшли з його голосу до репертуару Лесі Українки, коли вони відпочивали разом у карпатському селі Буркуті; тоді чоловік Лесі Українки Климент Квітка записав їх за допомогою нот.
Чому й звідки з’явилося в Івана друге (домашнє) ім’я Мирон, досі залишається загадкою. Але частково пролити світло на це питання може родинний переказ. Івана назвали вдома Мироном, щоб уберегти дитину від ранньої смерті. Дитяча смертність у той час була дуже високою, батьки боялися втратити первістка, тому в сім’ї вирішили зробити спробу ошукати смерть. Цей трюк був поширений у східних християн. Дитину вдома називали не так, як було записано в церковній метриці, щоб смерть, коли прийде по дитину, не могла її знайти. Відомо, що Іванового брата Захара вдома називали Михайлом. Як бачимо, традиція давати дітям друге ім’я існувала в родині Франків.
Іван був єдиною дитиною в сім’ї, яка отримала повну вищу освіту. Односельці Якова Франка розповідали, що всі сини коваля були кмітливими й здібними хлопцями, однак батько дбав про серйозну освіту саме свого старшого сина. Мабуть, така його доля була запланована батьком з
