Розстрільний календар - Олена Герасим'юк

генерал. Дізнавшись, що він уже звільнений з лікарні, вимовив: «Даремно поквапились». Джерела

Бекірова Гульнара. Сторінки кримської історії. Петро Григоренко. Закінчення // Радіо Свобода. —2015. — 16 жовтня. Режим доступу: https://goo.gl/o19kQX

Зубарєв Дмитро, Кузовкін Геннадій. Григоренко Петро Григорович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2007. — 14 липня. Режим доступу: https://goo.gl/q6Wnsb

Корсун Лідія. Ген дисидентства. Сини Петра Григоренка і Сергія Єсеніна підтримують дух правозахисту в Америці // Україна молода. — 2005. — 27 жовтня. Режим доступу: https://goo.gl/XRaxm6

Овсієнко Василь. Петро Григоренко — радянський генерал, який став дисидентом // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2012. — 21 лютого. Режим доступу: https://goo.gl/F8BBdV

Сюндюков Ігор. Генерал, що рятував честь українців // День. Україна Incognita. — 2012. — 21 лютого. Режим доступу: https://goo.gl/MQvdi8

Шаповал Юрій. Нестандартний генерал // День. — 2007. — 13 жовтня. Режим доступу: https://goo.gl/dSm9Ns

Генерал Петро Григоренко: Спогади, статті, матеріали / Упоряд. та передм. О.Обертаса. — К.: Смолоскип, 2008.

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

4 лютого 1934 року завершено розгляд справи «групи Зерова»: поетів Миколи Зерова, Павла Филиповича, Марка Вороного, літературознавця Ананія Лебедя, мистецтвознавця Бориса Пилипенка і художника Леоніда Миткевича

Чотири дні слідство розглядало кримінальну справу проти «групи Зерова» — усіх звинувачували «у приналежності до контрреволюційної націоналістичної групи, що готувала повалення радянської влади в Україні, а також терористичні акти проти радянських і партійних керівників».

«С моей стороны был только один раз сделан призыв к террору — в форме прочтения стихотворения Кулиша на собрании у Рыльского», — «зізнався» Микола Зеров на суді.

Зеров, Лебідь та Филипович отримали по 10 років таборів, Марко Вороний — 8 років, Пилипенко та Митькевич — по 7.

Узимку 1936 року «банда» вирушила на етап за маршрутом Ведмежа Гора — Кем — Соловки.

Микола Зеров на дозвіллі займався перекладами та історико-літературними дослідженнями. Марко Вороний вивчав мови та багато читав.

Павло Филипович, як згадують очевидці, був сильно пригнічений та перебував у стані глибокої депресії.

Восени 1937 року «справу Зерова» переглянула Особлива трійка Управління НКВС СРСР Ленінградської області. Зеров, Филипович, Вороний і Пилипенко були розстріляні в урочищі Сандармох 3 листопада 1937 року. Ананій Лебідь був вбитий у грудні того самого року в Ленінграді.

Вижити вдалось лише Леоніду Митькевичу, чиї свідчення про фальсифікацію процесу були заявлені під час процесу реабілітації у 1957 році.

31 березня 1958 року справу було анульовано за відсутністю складу злочину: «Проверкой установлено, что бывший сотрудник НКВД УССР Овчинников, принимавший участие в расследовании данного дела, за нарушение социалистической законности осужден, а бывший сотрудник НКВД Литман за фальсификацию следственных материалов из органов госбезопасности уволен по фактам, дискредитирующим звание офицера» (Митькевич свідчив, що Явіц Літман катував учасників сфальсифікованої справи, аби витягнути потрібні слідству свідчення).

Джерела

Безсмертний-Анзіміров Андрій. Павло Филипович // День. Україна Incognita. — 2015. — 2 вересня. Режим доступу: https://goo.gl/qXa4SI

Джувага Вадим. Микола Зеров: «неокласик» і «терорист» // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2012. — 17 червня. Режим доступу: https://goo.gl/vZzJGs

Жертвы политического террора в СССР: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/hVMxNE

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/631bUj

Бєлкіна Тетяна. Функція поета // День. — 1999. — 13 жовтня. Режим доступу: https://goo.gl/E3xwka

Украинские «националисты» в СЛОНе // Соловки: Энцикло­педия: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/rXrlOj

Шевченко Сергій. Соловецький реквієм. — К.: Експер-Поліграф, 2013. 8 лютого 1946 року заарештували колгоспницю Анну Гричаник-Вітт13

Нюся Гричаник була простою дівчиною з Тернопільщини, не писала віршів, не переховувала партизанів УПА, не переказувала політичні анекдоти — вона так ніколи і не зрозуміла, чим заслужила звання «ворога народу». Ця історія маленької людини, яка через обмову ув’язненої сусідки потрапила під каток політичних репресій, схожа на сотні тисяч інших. Подібні справи велися механічно і безособово, на місці Анни міг би опинитись кожен.

Вона згадувала: «Прошел слух, что в село приехали военные. Остановились они в школе и вызывают молодежь и что-то спрашивают, но меня это не тревожило. В 2 часа ночи они пришли за мной, мама плакала, падала на колени, просила не забирать меня… Усадили меня на сани, рядом солдат с винтовкой, и повезли в школу, ту, где я училась... Сразу повели на допрос. Спрашивали такое, что я в жизни не слышала и не видела. Заставили раздеться. В то время зашел старший по чину, уже немолодой человек, и сказал мне: одевайся. Увели в подвал, там я просидела до утра. На следующий день меня увезли в городок Котыченцы, в 7 км от нашей деревни. Там опять допрос и ночь в подвале, так длилось целую неделю. Потом поездом увезли в город Чортков, уже в настоящую тюрьму, одиночную камеру. На допрос вызывали ночью, а днем не давали спать. Следователь был очень строг, унижений было много, требовал говорить то, чего я не знала, а он все что-то писал. Так длилось до 11 мая 46-го года».

Після трьох місяців безкінечних і беззмістовних допитів суд над Анною Гричаник тривав аж… п’ять хвилин. Дівчину було засуджено до 10 років ув’язнення і 5 років обмеження в правах.

Ми ніколи не дізналися би про це, Нюся Гричаник розчинилася б у морі інших жертв режиму, якби на її долю не випала участь в одній із найтрагічніших подій постсталінського ГУЛАГУ — Кенгірському повстанні. Чоловіча і жіноча зони злилися та на 40 днів утворили власну «республіку», населення якої, до речі, більше ніж на 46 % складалося з репресованих українців. Тут Анна встиг­ла по-справжньому обвінчатися зі своїм коханим Костянтином Віттом. Бунт придушили танками.

Джерела

Гричаник-Витт. Анна. Тяжелая молодость// Воля : Журнал узников тоталитарных систем. —1994. — № 2—3.

Кенгір. Сорок днів свободи: [Документальний фільм]. Режим доступу: https://goo.gl/uN5YY0

Повстання у таборі Кенгір, спогади Ольги Годяк: [Документальний фільм]. Режим доступу: https://goo.gl/V8Fqw9

Формозов Микола. Танки врізалися просто у натовп… // Новая газета. — 2012. — 10 декабря. Режим доступу: http://goo.gl/zrPcTK (переклад Олени Бондаренко)