Дорогами Маклая - Олександр Семенович Іванченко

Ось цей уривок.

«Російська думка, якщо говорити про думку плідну, таку, що породжує нові ідеї й нові погляди на природу речей, — явище прекрасне і вже тому, що воно існує, здається нібито протиприродним. Адже думка, здатна відкинути загальновизнане й утвердити щось нове, це іскра, яка виникає під зіткнення різних думок, під сумніву, що спонукає шукати істину. Щоб такі іскри викрешувались, людям погрібна внутрішня духовна свобода й потрібне суспільство, яке б дозволяло свободу думок. А на Русі, коли ми простежимо історію Російської держави від Івана Грозного до наших днів, відкинувши хіба що добу Петра І, не допускалося під страхом смерті чи тюремного ув'язнення не тільки мати іншу думку, а навіть сумніватися в чомусь такому, що було усталеним і прийнятим у державі.

Дика азійська орда з її лютою жорстокістю, зневагою цінностей духовних і поділом суспільства на рабів і вождів принесла й укоренила на віки в Російській державі становище, коли право думати діставали тільки ті з нижчої суспільної верстви, хто, думаючи, у своїх міркуваннях угадував бажання вождя. А оскільки слово можна тлумачити по-різному і людина, маючи намір сказати одне, мимохіть може дати привід розуміти її по-іншому, то з остраху не догодити вождеві народилася звичка говорити й писати широко, все з усіх боків оговорювати, пояснювати, щоб тебе зрозуміли лише в одній площині. Усі промови свідомо будувалися з розрахунком на розуміння примітивне, і тому вони не сприяли розвитку мислення в тих, хто читав їх або слухав.

Силою розуму, вдачею і своїм ставленням до дійсності вожді іноді так відрізнялись один від одного, що здавалося, ніби вони цілковита протилежність, проте встановленого регламенту дотримувалися всі однаково, дозволяючи собі лише незначні відхилення. Вождь, який не відзначався гострим розумом, інших промов не сприймав, тож вважав єдино правильним існуючий порядок спілкування, а хто бачив і розумів більше за своїх підданих, свідомо сприяв рутині, бо тоді керувати простіше й безпечніше.

З цієї причини кордони Російської держави завжди були не тільки оборонними рубежами, а й начебто другою Великою Китайською стіною, що оберігала російський народ і підвладних йому інородців від «лихого» впливу невгодних російським царям прикладів. З тією ж метою було введено жорстку систему посвідок на проживання, аби кожен громадянин повсякчас перебував під державним контролем і наглядом осіб, призначених відповідати за несхибність усталеного одноманіття в думках і настроях.

І ось за отаких порядків, які ведуть до огульного отупіння, животворна російська думка, всупереч усім насиллям і пануючій моральній темряві, усе-таки проростає і всьому світові на диво дає прекрасні плоди.

Коли заходить мова про російську науку й культуру, людей, які мало знають Росію і звикли дивитися на неї, як на одну з найдеспотичніших держав, безправний народ якої нібито не може дати нічого путнього, вражає в російській думці її незмінний гуманізм. А вона, страдниця, пройшовши через усі випробування, пробившись крізь терни, не може нести в собі зло. Страждання оздоблюють натури холодні, з користолюбною душею і розумом, або немічним, або надто однобоким; а російська людина за своїм характером пристрасна і чуйна, а якщо буває зла і припускається буйних жорстоких вчинків, то тільки в отупінні або в безвихідному відчаї. Коли ж розум її ясний і вона бачить витоки зла, в стражданнях своїх ніколи не оздоблюється і думки її скеровані не на помсту, оспівану й піднесену до святості в європейській літературі, а тільки на викорінення зла всіма шляхами й засобами, може, навіть і з допомогою того ж зла. При цьому вона легко може пожертвувати собою задля блага інших, часто невідомих їй, а то й зовсім чужих.

Суто російській натурі чужі не люди чужі, їй чужий егоїзм.

Ось витоки гуманності російської думки. Не міг Михайло Ломоносов, який довгі роки жив на черствому хлібі й квасі і досяг статку у важкій праці, не думати про конкретну плідну користь науки для тисяч убогих і скривджених. Не могли Олександр Пушкін і Михайло Лермонтов не співчувати гордим кавказцям, бо самі зазнали мук приниження. Крім Росії, ми небагато знаємо прикладів, де наука і культура, особливо позначені талантом твори літератури, були б такі єдині у своїх прагненнях…»

Читач розуміє, звичайно, що там, на острові Комодо, я не міг розповісти своїм індонезійським друзям про Маклая так докладно, як тут, у книжці, але все-таки розповів багато і, здається, переконав навіть недовірливого лейтенанта Рахмаді. Зніяковілий, він дивився тепер на мене з винуватою покірливістю.

— Вибачте, туане Саша…

Присоромлений сидів і мій Анді. Він вивчав російську мову, читав російські книжки і досі не знав, який талісман носить у своїй нагрудній кишені.

Лагідна добросердість не полишала тільки капітана Сувандо.

— Я гадав, — мовив він, — Маклай був як наш Діпонегоро[12]. У сорок п'ятому році[13] в Сурабаї робітники тютюнової фабрики назвали свій загін батальйоном Маклая, але, мені здається, нікому й на думку не спадало, що він може бути з Росії. Для пас він завжди був індонезієць. Я пам'ятаю, мій батько розповідав легенду. Буцімто голландці заслали Маклая на вулкан Лаву, хотіли, щоб він там загинув. Та Маклай умів заговорити будь-яку стихію. Вогняна вулканічна лава обходила його хатину стороною або застигала, не дійшовши до неї. А потім на тому місці побудували місто Саранган. Воно невеличке, та на Яві одне з найкрасивіших. Вулкан жодного разу його не зруйнував, хоча прокидається часто й лава проходить близько під