Українець, який відмовився бути бідним - Михайло Федотович Слабошпицький

Після того в Яцика була ще робота на залізниці, в молочарні. Збираючи цент до цента, вже мав певну суму й думав над тим, як відкрити своє підприємство.

Повільно піднімався з найнижчих низів канадського суспільства. Уже стояв трохи вище за бездомних пролетарів, які не мали нічого, крім рук і надій.

Людину характеризують навіть найдрібніші, здавалося б, абсолютно невиразні вчинки.

Нещодавно Яцик зустрівся з багатолітнім знайомим, і почали вдвох згадувати, як вони ставали на ноги в Канаді. Коли скінчився нарешті період, у якому  особистий бюджет обох зяяв сумними проваллями і  вних почали трохи водитися гроші, вони по-різному  повелися з ними.

– Я не міг жити без машини, – розповідав Яциків знайомець. – Канада – не Україна… Віддалі такі, що голова йде обертом. Та й престиж… Як мені, молодому, неодруженому, що пас очима кожну дівку, без машини бути?! Купив. З нею я став уже майже королем.

– Я теж відчував: дуже потрібна машина, – сказав Яцик. – Але прикинув собі: машина швидко зношується і з кожним днем стає дешевшою, отже, це – не перспективне вкладення грошей, а навпаки… А я ще не настільки багатий, аби так чинити. Значно вигідніша річ – будинок: і свій притулок нарешті буде, і вигода з нього. Я побачив, що ціни на нерухомість у Канаді невпинно зростають. Вкладеш у неї гроші – завжди можеш повернути їх із серйозними відсотками.

– Якби ж я тоді це розумів?! І якби не був рабом своїх примх! – з жалем і докором собі сказав Яциків знайомець. – Але в минулому вже нічого не виправиш. А наслідки… Наслідки такі, що ви – мільйонер, а я -нижче пересічного рівня.

Яцик, здавалося, задивився в далекі спогади й мовчав.

– Ви, певно, вже й тоді добре знали, чого хочете, – сказав співрозмовник. – Бо в таких людей, як ви, незважених вчинків не буває.

– Просто я хотів якнайраціональніше жити. Придивлявся до того, як живуть інші – і не тільки українці, а й німці, італійці, англійці, євреї, – особливо ті, хто досяг високих статків. Бачив, що в них у всьому панує логіка вчинків, яка виказує раціональну систему життя. Бачив я й те, що чимало людей – і найчастіше з нашого брата – зовсім не дбають про своє завтра.

– Один з них – я.

– Так хочеться кожному негайно задовольняти свою примху. А зробити сьогодні так, щоб завтра чи післязавтра те дало ще один добрий результат – ось у чому секрет і розум.

Невесела то була тема для його співрозмовника.

 П. Яцик, М. Слабошпицький, І. Кікта.

Він уже намагався закрити її. Махнув рукою, мовби щось відрубував від себе, і сказав, намагаючись надати своєму тонові безтурботного забарвлення:

– Не всім же бути Яциками! Ви, здається, натякали на скач?

– Зараз буде скач, – усміхнувся, бачачи його наївне хитрування перед самим собою, Яцик.

Уже ставши багатим чоловіком, не купався в розкошах. Звик завжди задовольнятися тільки справді необхідним. І – ніяких надмірностей.

У цьому ж дусі виховував і дітей. Не наряджав їх, як ялинки на Різдво, не потурав забаганкам, не закидав з ніг до голови непотрібними речами. Звичайно, мали все, але – в міру.

3 тих часів запам'ятався такий епізод.

Повернулася донька зі школи й здивовано запитує:

– Тату, а ми й справді багаті?!

– А це хто тобі казав?

– Діти говорять.

– Цікаві у вас розмови – не про науку, а хто зна про що! 

– Та то так… – зніяковіла вона. – Прийшлося до слова…

– Так просто не прийдеться – була ж якась на те причина?

– Та була… Он багатьох батьки до школи на машинах возять і вбрання дороге їм купують…

– А вам заздрісно? Донька винувато мовчала.

– Правда ж?

– Вони кажуть: твій батько ще й не таке міг би тобі купити, бо він багатший за всіх батьків у класі…

Задумався Яцик. Завагався. Звичайно ж, він готовий і душу дітям віддати. Але добре знає, що сліпа батьківська доброта і сліпа любов – усупереч намірам -часто мають у собі руйнівну силу, бо здатні розбещувати дітей, розвивати в них паразитарні нахили. У цьому він переконувався, спостерігаючи за знайомими родинами, де видорослілі діти, виросши в надмірних розкошах, підносили батькам найнеймовірніші, на жаль, різко неприємні сюрпризи.

– Погодься зі мною, дитино, – лагідно сказав Яцик, – ти маєш усе, що тобі потрібно в цьому віці. А коли виникне потреба мати більше, ти все це одержиш. Не квапся в цьому і не будь заздрісною ні до кого. Добре?

– Добре, – роздумливо мовила донька.

Батьки і діти. Діти і батьки…

Струнка, із тонким вродливим обличчям і спокійним, розумним поглядом донька Надя докладно оповідає йому, як вона повелася під час ділових переговорів, які аргументи там висловила і які не висловила (Надя нині – його права рука в родинному підприємстві).

Яцик, здається, геть відсторонений і чи й слухає її. Можливо, думає про щось безнадійно далеке від бізнесу.

Надя помітно збентежується: батько, завжди такий уважний і до неї, і до їхнього підприємництва, сьогодні геть не схожий на себе. Щось сталося в нього? Чи не-вдоволений нею? 

Бачачи, що ніяк не може вирвати його з того стану, розгублено каже:  

– Ти не чув , що я тобі розповідала…