Українець, який відмовився бути бідним - Михайло Федотович Слабошпицький
Усе це не забулося з плином літ, бо не раз ставало йому темою для роздумів і зіставлень різних національних прикмет. А ще він не втрачав жодної нагоди вчитися в усіх і тому міг з твердою переконаністю сказати, що вже тоді, в роки війни, навчився дечого й од німців. Те, що для іншого – поверховішого в стосунках із дійсністю – проминуло б абсолютно безслідно, в його свідомості лишало глибокі карби.
Була тоді в Бережанах ще одна важлива зустріч, якій він, можливо, завдячує життям.
Яцикові вже виповнилося двадцять два роки. Отже, його вік підпадав під мобілізацію.
Пішов до повітового німецького керівника й сказав, що хотів би служити в українській дивізії «Галичина» (тоді саме розпочався масовий запис добровольців до неї).
Німцеві було років під сорок. Він видавався хлопцеві безнадійно старим.
Вислухавши Яцика, енергійно заперечив: на вишколення
Отак ішла робота над книжкою. Автор і герой. 1992 р.
новобранця в сучасних умовах потрібно трохи більше за тиждень, а для навчання спеціаліста його кваліфікації – добрий рік. Тому він забороняє хлопцеві навіть і думати про дивізію. Тут і тільки тут його місце, а не на фронті.
Здавалося б: кінець розмові, але, певно, спостерігши в хлопцевих очах блиск незгоди чи непокірності, німець раптом підійшов до нього й поклав руку на плече.
– Ти мав справу зі зброєю? Ти був на фронті?
– Ні.
Не випадало Яцикові відповісти, що мав, оскільки вдень був німецьким урядником, а вночі українським партизаном.
– Ти не уявляєш, що таке фронт, – провадив німець далі. – Там – каліцтва, смерть…
Певно, відчувши, що його слів замало, раптово задер сорочку й показав страхітливі шрами на тілі.
– Це – фронт…
Потім терпляче пояснював: вони силами величезної регулярної армії не стримали наступу росіян, то невже це спроможна зробити якась одна дивізія?
– Ні, Україну ви не порятуєте. Яцик думав, вагався.
– Хоч твої плани шляхетні, але вони нерозумні,-сказав німець, завершуючи розмову. Так Петро Яцик не тільки не потрапив до дивізії «Галичина», а й одержав ще одну тему для роздумів про раціональність чи нераціональність людських вчинків, що глибоко засіла в його свідомості, час од часу оживаючи бережанським спогадом 1943 року.
Улітку 44-го багато людей полишали родинні вогнища й вирушали на Захід – не хотіли більше жити в більшовицькому «раю». Рушив з ними і Яцик. Не знаю, чи давав собі Яцик звіт, яка небезпека його підстерігає, коли залишиться вдома. Адже він легко підпадав під звинувачення в колаборації з німцями. Працював у легалізованій ними молочарській структурі? Працював. На голову таких сипалися найтяжчі звинувачення. І їм без будь-яких виправдань чи вагань виписувалася путівка в далекий край – аж до«білих ведмедів»,на багатолітнє «перевиховання» каторжною працею під опікою конвою.
…А вдома мати не раз сідала при вікні й казала його братам та сестрам:
– Чує моє серце – Петро живий. Хоч би колись його побачити!…
Нарешті перестали терзати її непрохані гості, що майже день при дні вдиралися до хати і вже від порога кричали:
– Так ти наконєц сознаєшся, старуха, что твой син в лєсу с бандітамі?
Витримала все і не втрачала віри. Уже після смерті Сталіна він листовно зголосився до неї.
А потім настав день, коли нарешті зміг приїхати. Брати й сестри розповіли, як мати не раз повторювала:
– Не можу померти, доки не побачу Петра. Мала хворе серце і боялася, щоб воно її не підвело.
Витримала, дочекалася.
КРОКИ ЗА РІДНИМ ОБРІЄМ
Поміж тим днем, коли полишав назавжди домівку, і тим, коли прибув на канадську землю, було п'ять років життя в умовах частих переїздів, у шуканні орієнтирів майбутнього, у спробах хоч трохи – наскільки це в його силах – підготуватися до нього.
«Маючи дещо практики, що значить партизанка у відношенні до регулярної армії з танками, літаками, вишколом і організацією позицій, я зрозумів, що у відношенні сили, яку ми мали у 1944 році, можна було лише умерти, але нічого не вибороти…
Не знав я тоді, чого можна сподіватися поза границями України, та у своїй голові я вірив в одне: як збережу себе живим, то вже матиму змогу щось зробити для справи, за яку можна лише вмерти на рідних землях. Маючи тоді 23 роки, я вирішив піти за кордон…
(З автобіографії Петра Яцика).
Згадує, як виразно відчував брак знань, спілкуючись під час роботи у молочарському господарстві в Бережанах з людьми, які мали вищу освіту. Тому є своя логіка в тому, що він одразу ж знайшов дорогу до Українського технічно-господарського інституту (УТП) на околиці Регенсбурга.
До речі, в цього навчального закладу цікава історія. Ще 1922 року поміж мурами середньовічного замку чеського короля Їжиго несподівано завирувало життя. Там з'явилися колишні професори вищих шкіл Росії, високі службовці уряду УНР та вояки української армії. Вони й заснували навчальний заклад, названий Українською Господарською академією, проти якої відразу ж усіма можливими засобами повела війну Москва, що добре розуміла: УГА – не тільки науковий заклад, а й цитадель
