В сталевих грозах - Ернст Юнгер
На відстані неповної години ходи від Душі лежало Монші-о-буа, село, де розмістили дві резервні полкові роти. Восени 1914 року воно стало мішенню запеклих боїв, опинилося врешті в німецьких руках, і бої в тісному півколі довкруги розвалин колись заможного села поступово завмерли.
Тепер будинки стояли спалені й розбомблені, здичавілі садки були поорані снарядами, а фруктові дерева понівечені. Кам'яні завали окопами, колючим дротом, барикадами й бетонними дотами облаштовані для оборони. По вулицях можна було вести кулеметний вогонь з бетонної оборонної споруди, так званого «укріплення Торґау», що стояла посередині села. Іншим опорним пунктом було «укріплення Альтенбурґ» — польова фортифікаційна споруда праворуч від села, в якому знайшла пристановище чота резервної роти. Важливою для оборони була також копальня, з якої в мирні часи брали крейдяник для будівництва хат, і яку ми відкрили цілком випадково. Ротний кухар, якому впало в криницю відро, спустився за ним униз і виявив діру, яка розширювалася на подобу печери. Місце ретельно обстежили, і після того як був пробитий другий вхід, цей простір перетворився для великої кількості бійців на захищене від бомб житло.
На самотній височині, дорогою до Рансару, стояла руїна, колишня корчма, із-за розлогого виду, який відкривався звідти на фронт, названа «Бельвю» — місце, що, попри свою небезпечність, якось вабило мене до себе. Доки сягало око, простягався вимерлий край, з мертвими селами, сполученими дорогами, по яких не котилося жодне авто, не виднілося ані живої істоти. Десь на задньому тлі мріли обрії Арраса, покинутого міста, а трохи праворуч виблискували крейдяні вирви від велетенських вибухів мін у Сан-Елюа. Пустинними були й порослі бур'янами поля, над якими волочилися великі тіні хмар, а туго сплетена мережа траншей розпускалася жовтими й білими петлями, плавно переходячи в під'їздні шляхи або валки залізничних потягів. Лиш там, то сям курився дим снаряда, наче пожбурений вгору примарною рукою, і розсіювався на вітрі. Або ж великою, білою сніжинкою, що повільно танула в повітрі, зависала над пусткою хмарка шрапнелі. Лик цього краєвиду був похмурий і химерний, війна стерла з місцевості весь її чар, закарбувавши взамін свої залізні риси, що наводили жах на самотнього спостерігача.
Покинутість і глибоке мовчання, вряди-годи перебиване глухим відгомоном гармат, ще більше підсилювало сумовите видовище руйнування. Роздерті ранці, уламки рушниць, всіляке клоччя, а поміж тим, — моторошним контрастом, — якась дитяча іграшка, запали гранат, глибокі вирви від снарядів, пляшки, рільничий реманент, розмотлошені книжки, потрощене домашнє начиння, діри, в таємничій темряві яких вгадувалися льохи, де, можливо, лежали трупи нещасних домочадців, обгризені завзятими полчищами щурів, самотнє персикове деревце, що, позбавлене підтримки мурів, благально простягнуло руки, в стайнях на ланцюгах ще досі висіли кістяки свійських тварин, на спустошених городах — могили, між ними, заховані в високих бур'янах, зеленіють цибуля, полин, ревінь і нарциси, на сусідніх полях — хлібні скирти, на верху яких вже буяє проросле збіжжя, — і все це розітнуте навпіл напівзасипаною траншеєю, оповите запахом пожежі й тління. Понурі думки лізуть в голову воїнові в таких місцях, коли він замислюється про тих, хто ще недавно тут мирно собі жив-хазяйнував.
Бойова позиція пролягала, як я вже повідомляв, вузьким півколом довкруги села і з'єднувалася з ним рядом траншей. Вона складалася з двох відрізків: Монші-Південь і Монші-Захід. А ті, своєю чергою, були поділені ще на шість ротних ділянок — від «А» до «F». Така дугоподібна форма надавала англійцям добрі можливості для фланкування, що вони вправно й використовували, завдаючи нам важких втрат. Для цього їм слугувала схована відразу за їхньою лінією гармата, що лупила дрібною шрапнеллю, а звук від її пострілу й попадання зливався для вуха в один тон. Мов серед ясного неба на всю довжину траншеї зблискував рій свинцевих куль, доволі часто забираючи життя постового.
А тепер для початку перейдемося стрілецьким окопом, таким, як він був на той час, щоб унаочнити собі деякі, неодноразово вживані мною, вирази.
Аби потрапити на передову, коротко звану «ровом», треба пройтися одним із численних підхідних шляхів або траншей, призначених для забезпечення прикритого виходу на бойову позицію. Ці окопи, часто дуже довгі, підводять до ворога, однак їх, щоб неможливо було прострілювати уздовж, викопують зиґзаґами або хвилеподібно. Після п'ятнадцятихвилинного просування перетинаємо другу лінію, що перебігає паралельно до першої, де має тривати спротив, якщо бойовий «рів» захопить противник.
Сама ж бойова траншея, як видно з першого погляду, відрізняється від тих немічних укріплень, що з'явилися на початку війни. Це вже давно не просто рів: він тягнеться на глибині у два, а той три людських зрости від поверхні землі. Тобто оборонці рухаються ним, як підошвою шахти; коли треба вести спостереження за переднім краєм або відкрити вогонь, вони приступками або широкими дерев'яними драбинами виходять на постовий поміст — довгу лаву-банкет, вбиту в землю таким чином, що той, хто на ній стоїть, на голову вистає над рівнем землі. Кожен стрілець стоїть на помості у своєму окопчику — більш чи менш укріпленій ніші, голова прикрита верствами мішків з піском або сталевим щитом. Спостереження, власне, ведеться через крихітні бійниці, крізь які просунуті дула рушниць. Великі маси землі, вибрані з рову, валом насипані позаду лінії, що одночасно формує і захист з тилу; на цьому земляному насипі встановлені кулеметні помости. З чільного боку траншеї землю, натомість, старанно усувають, аби поле для стрільби залишалося відкритим.
Перед траншеєю багатократними лініями тягнеться загородження — покручене плетиво з колючих дротів, покликане затримати нападника, аби його можна було спокійно розстрілювати з постових ніш.
Загородження поросло високими травами, бо на спустошених полях вже селиться нова, чужорідна рослинність. Дикі квіти, що зазвичай поодиноко цвітуть серед збіжжя, взяли тут гору; де-не-де вже буяють низенькі чагарі. Заросли й дороги, хоча ще виразно видніються, рясно вкриті круглими листками подорожника. В цих хащах добре почуваються птахи — куріпки, чиї дивні кличі часто чути ночами, чи жайворонки, багатоголосий спів яких з першим промінням лунає над траншеєю.
Аби бойову траншею неможливо було прострілювати з флангів, її проведено меандрами, тобто вона ніби рівномірними виступами відходить назад. Ці відведені назад відрізки утворюють траверси, звані також поперечинами, які мають затримувати постріли збоку. Тобто зі спини боєць захищений тильним траверсом, з боків — поперечинами,
