В сталевих грозах - Ернст Юнгер
ДУШІ Й МОНШІ
Рана за чотирнадцять днів загоїлася; мене виписали в запасний батальйон у Ганновері, й звідти я, аби знову звикнути ходити, вирушив у коротку відпустку додому.
«Чому б тобі не податися на фанен-юнкера[8]?», — запропонував батько, коли якось у перші дні ми йшли перед полуднем садом, роздивляючись, як на деревах бубнявіє брость; і я вволив його бажання, хоч мені й на початку війни здавалося значно привабливішим бути простим стрільцем, відповідальним тільки за себе.
Отож, мене послали в полк у Деберіц, на підофіцерські курси, звідки я за шість тижнів вийшов уже у званні фенриха-хорунжого. Сотні молодих людей, що стікалися сюди з усіх німецьких племен, засвідчували, що ця країна ще не відчуває браку добірної військової сили. Коли в Рекуврансі я проходив індивідуальне навчання, то тут ми вправлялися в різних способах пересувати на терені невеличкі підрозділи.
У вересні 1915 року я повернувся в полк. Висів з потяга в селі Сан-Лежер, осідку штабу дивізії, і вже на чолі невеличкого резервного відділення рушив пішки в Душі, місце розташування полку. Перед нами повним ходом розгортався осінній наступ французів. Фронт довгою хвилястою хмарою здіймався над розлогою місцевістю. Над нами стрекотали кулемети повітряних ескадриль. Іноді, коли геть уже над нашими головами пролітав якийсь французький літак, строкаті кокарди якого, здавалось, мов велетенські очі метелика, обмацують землю, ми з нашим невеличким загоном, щоб залишатись непоміченими, ховалися під придорожніми деревами. Зенітки прокреслювали в небі довгі шнури білих пухирців; то тут, то там, зі свистом спадаючи в ріллю, вдаряли осколки.
Цей невеличкий марш одразу дав мені нагоду застосувати новонабуті знання. Очевидно, нас вистежили з одного з численних аеростатів, жовті оболонки яких сяяли на заході, бо саме коли ми вже збиралися повернути в село Душі, перед нами зметнувся чорний конус вибуху. Набій влучив у вхідну браму невеличкого сільського цвинтаря, що лежав при самій дорозі. Тут я вперше пізнав ту мить, коли у відповідь на несподівану обставину необхідно прийняти рішення.
«Наліво — розосередитись, марш, марш!»
Колона спішно розсипалася по полю; я наказав їм знову зібратися по лівій стороні й широкою дугою повів у село.
Душі, місце розташування 73 стрілецького полку, було селом середньої величини, яке ще не надто постраждало від війни. Це положене в хвилястому краєвиді Артуа місце на всі півтора року позиційної війни у тій місцевості стало для полку другим гарнізоном, місцем відпочинку й зміцнення по тяжких боях і праці на передовій. Як часто зітхали ми з полегшею, коли крізь темну дощову ніч назустріч нам з краю села мерехтіло самотнє світелко! Адже ми знову мали дах над головою і невибагливе, зате спокійне ложе в сухому приміщенні. Можна було просто спати собі без думки, що це необхідно про запас, кожні чотири години знову виходити в ніч, без постійного очікування нападу, яке переслідувало навіть уві сні. Немов новонароджені, почувалися ми у перший день відпочинку, викупавшись і вичистивши мундир від бруду окопів. На сусідній галяві вправлялись у муштрі й гімнастиці, щоб розрухати застояні кості й знову пробудити відчуття спільноти в людей, що стали відлюдьками у довгих нічних вартах. Це давало наснагу для нових, сповнених поневірянь днів. Попервах роти позмінно виходили на передову для нічного копання шанців. Згодом, за розпорядженням нашого завбачливого полковника фон Оппена, від цього подвійного навантаження відмовилися. Надійність позиції спирається на свіжість і невичерпану мужність її захисників, а не на облаштування заплутаних підхідних шляхів чи глибину бойової траншеї.
У вільні години Душі пропонувало своїм сірим мешканцям кілька джерел відпочинку. В численних їдальнях ще було вдосталь їжі й питва; була тут кімната-читальня, кав'ярня, а пізніше навіть вигадливо вбудоване в стодолу кіно. Офіцери мали першорядно обладнане казино й кегельбан в саду при будинку пароха. Часто влаштовувалися ротні гуляння, на яких офіцери й залога за давнім добрим німецьким звичаєм змагалися, хто кого переп'є. Не можу не згадати й святкових учт із нагоди забою худоби, задля яких ротні свині, добряче відгодовані на відходах з польових кухонь, мусили розпрощатися з життям.
Оскільки населення досі жило в селі, обмежений простір використовували в кожен помисленний спосіб. В садах була зведена частина бараків і житлових бліндажів; великий фруктовий сад серед села перетворили на церковну площу, інший, так звану площу Емміха — на парк розваг. На площі Емміха у двох накритих дерев'яними колодами бліндажах розмістилися голярня й зубний кабінет. Велика галявина коло церкви слугувала кладовищем, до якого майже щодня марширувала рота, під звуки хоралу проводжаючи в останню путь одного або й кількох товаришів.
Так за рік з маленького, напівзруйнованого сільця виросло, мов велетенський паразит, ціле військове місто. За ним ледве можна було розгледіти давній мирний образ. В сільському ставку драгуни купали своїх коней, в садах вправлялася у муштрі піхота, на галявинах лежали і засмагали солдати. Всі цивільні установи занепадали, і тільки те, що належало війні, утримували в порядку. Так для ліпшого призначення завалили або повиривали всі паркани й живоплоти, натомість на кожному розі виблискували великі вказівники з напрямками доріг. Дахи провалювалися, хатній реманент потроху йшов на розпал, — і водночас з'являлися переговорні пристрої та електропроводи. Прямо із земляних льохів викопували штольні, щоб забезпечити мешканцям надійні сховища при обстрілах; вибрану землю недбало громадили в садах. По цілому селі не лишилося ні меж, ні власних володінь.
Французьке населення розмістили в казармах на виході з села в напрямку Монші. Діти бавилися на ґанках напіврозвалених хат, а скоцюрблені старці пробиралися крізь цей новий устрій, що беззастережно відчужив їх від місць, де вони провели все своє життя. Молоді люди мусили щоранку відмічатися у місцевого коменданта, старшого лейтенанта Оберлендера, який розподіляв їх на роботи з розмітки села. З місцевими ми мали справу тільки тоді, коли приносили їм на прання свої речі або купували в них масло та яйця.
Серед незвичних образків цього солдатського міста були двоє малих осиротілих французів, що прибилися до нашої частини. Ці хлопці, одному з яких було, либонь, вісім, а другому — дванадцять років, були зодягнені в суцільні сірі польові однострої і говорили плинною німецькою. Своїх земляків, набравшись від наших солдат, вони називали зневажливо «жанами». Їх заповітним бажанням було вийти зі «своєю» ротою на позицію. Вони мали бездоганну виправку, віддавали честь начальству, при перекличці ставали на лівий фланг і просились у звільнення, коли разом з кухарчуками хотіли податися на закупи до Камбре. Коли другий батальйон вирушив на кількатижневе навчання в Кеан, один із
