Ольга Кобилянська - Володимир Вознюк
У повісті «Царівна» настрої Наталки після від'їзду Орядина передано так: «Понурі маси мряк тягнуться над горами, вітер гуде лиховісно. Смереки на горах хиляться, потрясувані ним, мов у шаленім болю. Я тут, у долині, сиджу сама і прислухаюся вихрові своєї душі…
Дика, невгамовна туга розриває моє серце».
Щоденник став зразком і для композиції цієї повісті.
У щоденникові йдеться також про причини виходу батька О. Кобилянської на пенсію, про виграний ним судовий процес, який стосувався побудови в Кімполунзі греко-католицької церкви. Запис від 12 липня 1889 року переконує, що наступного дня їхня родина повинна була виїжджати до села Димки: «Останній вечір. Я лише знаю, що такої гарної ночі, як ця, ще не було. Повний місяць, усміхаючись, тьмяно поблискував на небі, гори огортала блакитнява імла, ніби в казці. Моє серце краяла нестерпна туга, глибокий незбагненний біль…
Так, останній вечір у рідному краю. Як би мені хотілося назавше затримати тебе в душі, тебе, де я стала тим, чим є. Прощавай, милий, незрівнянний, незабутній гірський краю, прекрасний улітку і чарівний узимку <…>.
<…> Тут я багато всього залишаю, велику частину своєї душі і своїх почуттів, багато образів, уяви і своєї сили. Прощавай, тиха Темна ущелино, прощавай, Рариве, прощавай, прохолодна мисливська стежко, прощавай, Сканело, тисячу разів прощавай! До горла мені підступає клубок, хочеться кричати: «О, як я люблю тебе, мій гірський краю, який ти незрівнянно гарний, який могутній і величний, який піднесений, казковий…» Прощавай і ти, старий будинку, де я вперше любила і почала писати. Мені сумно й тяжко на душі. Прощавай востаннє!
Кімполунг 1889».
Справді, щирі, сповнені болю слова, хоч переселялася родина в село, яке О. Кобилянська добре знала ще з дитинства, бо щоліта гостювала там у своїх дідуся й бабусі по матері – Йосипа та Луції Вернерів. То виривалася туга прощання. Прощання остаточного, але до Кімполунга О. Кобилянська повертатиметься неодноразово. Життя гуцулів дало їй матеріал для написання оповідань «Природа», «Некультурна», «Час», «Битва», повісті «В неділю рано зілля копала…». Звертатиметься письменниця до опису цієї місцевості і в повісті «Через кладку», і в романі «Апостол черні».
Твір «Битва» – високохудожнє зображення двобою живих із живими, битви робітників-найманців (місцеві жителі – гуцули – брати в ній участь категорично відмовлялися) зі столітніми деревами-велетами, без яких Карпати приречені на спустошення й вимирання. Твір, який побачив світ 1895 року, на жаль, і сьогодні залишається актуальним. До О. Кобилянської ще ніхто з українських письменників з такою пристрастю не ставав на захист природи. Не було, здається, аналогів і в світовій літературі.
Своєрідний і образ Параски з «Некультурної». Прототипом його стала добра знайома письменниці. «“Некультурну” я знала особисто і ніяк не могла побороти охоти написати про ту чудову жінку, вірну, чисту дитину природи, що, мов сестра смерік, поміж котрими проживала, – жила, розвивалася», – зазначила вона в автобіографії «Про себе саму». А коли в 1901 році письменниця їздила разом з Лесею Українкою до Кімполунга, не обминула й домівку Параски, про що писала 31 травня 1901 року в листі до О. Маковея: «Ходили-сьмо і до гуцулки Параски, але її хатка була зачинена, і я не знаю, що з нею».
Визначальні риси Параски – віра в життя, у своє щастя, призначене долею, любов до праці, зокрема до праці творчої, вроджена єдність її думок і почуттів, всього існування з неповторною природою Карпат. За словами Лесі Українки, «незважаючи на пережиті драми, вона твердо вірить в своє «щастя», – в цій впевненості укріпило її віщування одного старого «ворожбита», а ще більше власна свідомість своєї нездоланної фізичної і моральної сили… В цій повісті, химерно зітканій з поезії і прози, власне, дві героїні: гуцулка і карпатська природа».
«Дві години від ріки Серету на Буковині лежить село Д. Його рівні поля пригадували б степ, якби не те, що місцями вони западають, мов знеохочені своїм положенням, творячи плиткі невеликі кітли, і якби не той великий ліс, що тягнеться по західній стороні села і творить зелений мур поперек широкої площини, щоб обмежити її розмах», – так описувала Димку О. Кобилянська в повісті «Земля». Майже так виглядає це село й нині, якщо їхати до нього з Південної Буковини, тобто звідти, звідки його бачила письменниця, їдучи з Кімполунга. А якщо рухатися з Чернівців, то Димка розташована за 27 кілометрів від міста, в південно-західній частині Чернівецької області.
Про місце села та його жителів у долі письменниці можна сказати чимало доброго. Однак О. Кобилянську перед переселенням туди оповив не тільки настрій прощання з отчим карпатським краєм, з усталеним кімполунзьким життям, а й передчуття невиразного майбутнього. Річ у тому, що тоді, крім бабусі Луції Вернер, там жив рідний материн брат Станіслав, який був затятим п'яницею. Ю. Кобилянському, виявляється, доводилось навіть із Кімполунга опікуватися димківським господарством батьків дружини, постійно обтяженим боргами. Твір «Аристократка» О. Кобилянська написала саме на матеріалі життя бабусі та її сина, свого рідного дядька.
Через господарство Вернерів неодноразово виникали суперечки між Юліаном Яковичем і Станіславом, який, часто заборгувавши комусь, намагався виплутатися з боргів за рахунок батьківського бюджету. Закінчувалося тим, що він і матір опинялися на межі зубожіння, а про те, щоби не перейти цю межу, змушений був клопотатися зять. Звідси й непорозуміння, взаємні нарікання. В одному з листів до сестри Євгенії (очевидно, 1887 року) О. Кобилянська писала: «Тепер я вже вірю у все те, про що говорив раніше батько і що нас, у нашій простоті, обурювало. Батько – не та людина, котра могла б без причин тривалий час когось ненавидіти. Причина є. Я вірю також, що батько завжди багато допомагав дідусеві, що до сьогоднішнього часу заперечується, бо батько є та людина, що охоче віддасть останню сорочку, коли може комусь зробити добро… Тепер я бачу,
