💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Марія
19 січня 2025 14:02
Класна книга зарубіжної літератури
Чоловіки під охороною - Мерль Робер
Оксана
15 січня 2025 11:15
Не очікувала!.. книга чудова
Червона Офелія - Лариса Підгірна
21 грудня 2024 21:41
Приємно, що автор згадав про народ, в якого, як і в нас була складна історія і який досі бореться за рідну мову. Велике дякую всім окситанцям, що
Варвар у саду - Збігнєв Херберт
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Публіцистика » Дві культури - Олександр Боргардт

Дві культури - Олександр Боргардт

Читаємо онлайн Дві культури - Олександр Боргардт
бік. Процитуємо Д. Мережковського:

На похоронах Пушкина обманули народ: сказали, что отпевать будут в Исаакиевском соборе, и ночью, тайком перенесли тело в Конюшенную церковь. Бенкендорф убедил государя, что готовится манифестация, по улицам стояли военные пикеты, и в толпе шныряло множество сыщиков. Точно так же тайком увезли тело в деревню.

[Д. Мережковский, Полн. собр. соч. СанктПетербург, 1911, т. ХV, с.152]

І — далі:

"Чтобы все найденное мною неприличным было исключено", постановил Николай I о посмертном издании Пушкина.

Так похоронили того, кто сравнивал Николая I с Петром Великим и завещал, умирая: "скажите государю, что мне жаль умереть, был бы весь его".

[там же, с. 152]

“Государь” на той час (1837) був не хто–небудь, — Ніколай І; імператорствував вже 12 років, та видно було — куди воно все йде. Його епоха для післяпетровської Росії була — приблизно, те саме, що для Союзу — епоха “вєлікого Сталіна”. Дещо й неясно, що це власне мало означати: “бил би вєсь єго”? — чи може поступив би до ІІІ Отдєлєнія?

Отже — жодних слідів вільномислення.

А були — дивно, і в часи Пушкіна люди, які добре відчували та бачили всю пагубу російського самодержавства. Обмежимося одним–єдиним прикладом — царським цензором А. В. Нікітєнко (1804–1877). Він аж ніяк не був передовою людиною, в будь–якому сенсі цього слова, переконаний та відданий раб імператора. Понад усіх любив та цінував Петра І (як і Пушкін) та Єкатєріну ІІ. В своїх “Дневниках” писав:

Видно по всему дело Петра Великого имеет и теперь врагов не менее, чем во времена раскольничьих и стрелецких бунтов.

Або так:

Еще немного — и все, в течение ста пятидесяти лет содеянное Петром и Екатериною, будет вконец низвергнуто, затоптано.

Відомо, що Пушкін обожнював Петра І, але подібних побоювань ніколи й ніде не висловив. Навпаки, десь там навіть порівнював Ніколая І до Петра…

Що ж до Нікітєнка, то він, здається ще за життя Пушкіна, пише:

В обществе нет точки опоры; все бродят как шалые и пьяные. Одни воры и мошенники бодры и трезвы. Общество быстро погружается в варварство.

Людям інтелекту властиве, в першу чергу, — помічати саме оце: “варварство”. Пушкін — не помічає; йому все одно… Все добре, все гаразд. Підводячи 1855 року підсумок царюванню імператора, Нікітєнко пише:

Администрация в хаосе, нравственное чувство подавлено; умственное развитие остановлено; злоупотребление и воровство выросли до чудовищных размеров. Все это плоды презрения к истине и слепой варварской веры в одну материальную силу.

Сказане дуже добре, та до справи. Дуже шкода, що це сказав не геніальний російський поет Пушкін, а всього тільки якийсь там царський чиновник.

В європейській літературі Пушкін був відомий ще за життя, але — головним чином через те, що кореспондував із Меріме. Як письменник або навіть поет, він ніколи не користувався популярністю в світі. Хоча присутній в усіх порядних енциклопедіях та словниках. в останньому ж…

Навіть Ян Парандовський в своїй книзі про труд письменника — “Алхімія слова” (з якої займаний епіграф до даного розділу), — дивно — жодного разу не згадує Пушкіна. Не згадує він, однак, будемо справедливі, — й про Шевченка.

Найбільшої послуги своїй (дещо дивній!) батьківщині та культурі, Пушкін зробив, можливо, не так своїм життям та творчістю, як смертю від руки іноземця, — Дантеса. Про це, втім, із чисто дамською безпосередністю пригадала колись Маріна Цвєтаєва:

Еще одно, чтобы больше к этому не возращаться — к тому, от чего оторваться нельзя! — какое счастье для России, что Пушкин был убит рукой иностранца. — Своей не нашлось!

[М. Цветаева, Стихи и проза, Берлин, 1987, с.216]

Воістину — “счастье”! Про це “вбивство” вже написані сотні томів, та все ще не вгамувалися — по сей день пишуть. А російського дуелянта Мартинова, котрий убив письменника та поета побільше Пушкіна, — хто ж тепер і згадає…

Але, що можна сказати про Пушкіна, як поета?

Легкість пушкінського письма є тим, що кидається у вічі підчас першого знайомства з ним. Її відчуває кожний, бо вона в ньому була чимось органічним:

Легкость, вот первое, что мы выносим из всех произведений в виде самого общего и мгновенного чувства. Легкость в отношении к жизни была основой миросозерцания Пушкина, чертой характера и биографии. Легкость в стихе стала условием творчества с первых его шагов.

[А. Терц (А. Синявский), Собр. соч., Москва, 1992, с. 342]

Вона, ця легкість, була — почасти, виником його великої справи: він найбільш повно та рішуче пориває з “високим духом” російської поетики ХVІІІ ст., звищеної, торжественно! та прикрашеної архаїзмами, як може наближує поетику до звичайної мови; одночасно ж — не розпускаючись в ній повністю, дещо дистанцюючись. Одне слово — як треба.

З другого ж боку подібна легкість оплачується в нього звичайною поверховістю. Поет блискуче управляється, ковзаючи поверхнею речей, але майже ніколи не відкриваючи нам їх глибини. У нього не знайти підтекстів, як у Шевченка.

До того — він байдужий поет, ні в чому не заангажований, що дає привід пригадати не дуже прихильну ліцейську характеристику його особи, дану 1816 директором ліцею, старим Е. А. Енгельгардтом: “Его сердце холодно и пусто; в нем нет ни любви, ни религии; может быть оно так пусто, как никогда еще не бывало юношеское сердце”. Ця байдужість до всього, відстороненість, — частенько підводить його, саме як поета. В “Путешествии в Арзрум він не пропускає того, що

Відгуки про книгу Дві культури - Олександр Боргардт (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: