💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Марія
19 січня 2025 14:02
Класна книга зарубіжної літератури
Чоловіки під охороною - Мерль Робер
Оксана
15 січня 2025 11:15
Не очікувала!.. книга чудова
Червона Офелія - Лариса Підгірна
21 грудня 2024 21:41
Приємно, що автор згадав про народ, в якого, як і в нас була складна історія і який досі бореться за рідну мову. Велике дякую всім окситанцям, що
Варвар у саду - Збігнєв Херберт
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Публіцистика » Дві культури - Олександр Боргардт

Дві культури - Олександр Боргардт

Читаємо онлайн Дві культури - Олександр Боргардт
написане прямо, що:

Мы учились и приучали себя любить французов и немцев и всех как будто те были нашими братьями, и несмотря на то, что те никогда не любили нас, да и решили нас не любить никогда.

[теж там, с. 46]

Значить — не тільки французів та німців, пізнаних із часів Петра, але й — “всєх”. Однак, вище ви самі бачили, що не всіх, тому що ясно написане — в “полтора вєка” спілкування з ними. Так, що ж — іще один приклад дологічного мислення? Та так, є й це. Красиве тут і оте: “нікогда нє любілі нас, да і рєшілі нє любіть нікогда”. Пам’ятається, як Паніковскій скаржився Бендерові, що його не люблять молоді дівчата (та й вирішили ніколи не любити), той тоді порадив йому звернутися до Всесвітньої Ліги Сексуальних Реформ. А куди ж нам відправити з цієї нагоди нашого Федора Михайловича?

Далі, однак, з’ясовується, що справи знову не так трагічні, тому що всі вони — загалом, — просто погані люди.

Очень многие из образованных чехов уверены, например, что у них было уже сорок таких поэтов, как Пушкин.

[теж там, с. 115]

Та й поляки не відстали, теж порядне паскудство, тому що:

Польша есть пример политической неспособности жить между славянскими племенами. Да зачем они нам. Единение высшее духовное. Да здравствует великорус, но пусть он больше думает о себе.

[теж там, с. 120]

Ось, нарешті, все й стало на свої природні місця: думай не думай, а краще вєлікоруса, — все одно не придумаєш…

Але, де є пристрасті, там — обов’язково, є й навпаки.

Ось, наприклад, ну як тут не обуритись, коли:

Когда жидишку Дизраели сделали виконтом Биконсфильдом — это было у нас чуть не праздником для газет.

[теж там, с. 259]

Іще в іншому місці Федір Михайлович щиро скрушується, що:

Народ споили и отдали жидам в работу.

[теж там, с. 259]

Хто споїв, хто віддав, — нічого невідомо. Але, натомість розбиратися в цьому, чи не простіше взагалі, — зробити належні “оргвиводи”:

Ограничить права жидов во многих случаях можно и должно. Почему, почему поддерживать этот status in statu. Восемьдесят миллионов существуют лишь на поддержание трех миллионов жидишек. Наплевать на них.

[теж там, с. 212]

Ну от, і вималювався нарешті перед нами Федір Михайлович у національному, так би мовити, питанні, — на весь свій богатирський зріст. Такий він, бачите, “властітєль умов”. Якщо це “властітєль умов”, то чи не такий самий є будь–який звичайний чорносотенець, який репетує щосили, бризкаючи слиною — “Бєй жідов, спасай Россію!” Спасти, однак, — так і не судилося: видно, мало набили…

Ми тут не випадково, але навмисно прослідкували із такими подробицями підгрунтя благородної ідеї “всєчєловєчєского воссоє–дінєнія”. Це — класика; тому що мало не в кожному російському починанні, маючи трохи терпіння, майже завжди можна вислідити його більш–менш недобру підкладку.

Тому що такою є вона вся, ця унікальна в історії культура з незмінним подвійним дном.

Але, може тут справа і не в цьому? — не в патологічній ненависті до “жідішков”? Може справа тут просто в тому, що так прегарно підмітив та описав нам другий “властітєль русскіх умов”:

Хотя, с другой стороны, убеждение, что "все французы — собаки" и "российское наречие — лучше всех", конечно, не может подлежать какому-либо осуждению. Любовь к почве, к земле своей и некоторое априорное отрицание всех иных земель и языков д о знакомства с ними также коренится в живых, милых, прекрасных, необходимо нужных инстинктах человека, как удивление и культ при позднейшей встрече с тем или иным фактом чужой жизни коренится в его разумности и в добрых свойствах его сердца.

[В. В. Розанов, Религия, философия, культура, Москва, 1992, с. 81]

Так, можливо, оті “жидішкі” та “полячішкі” господіна Достоєвского — теж коріняться в цих “жівих, мілих і. т. і.” інстинктах? — які до того ще — “нє подлєжат какому–лібо осуждєнію”(!). Без сумніву. Але, от — вивалювати та пропагувати їх із таким неможливим до наслідування ексгібіціонізмом серед загалу, — в пристойному та реномованому суспільстві, — аж ніяк не слід. Тому дозволимо собі вважати найбільшого з російських письменників — Ф. М. Достоєвского — просто примітивним ксенофобом та антисемітом.

До крайнього ступеню характерними є його погляди і в другому важливому питанні. Він ходить у всіма визнаних гуманістах російської літератури, рясно слинячись в своїх романах з приводу страждань “уніжєнних і оскорблєнних”. Придивимося тепер саме до цього. От, хоча б до такого:

Война, мечи расковать на орала. Ложная мысль. Загниет человечество в этаком мире.

[Ф. М. Достоевский, собр. соч. в 30 т., Ленинград, 1981, т. 23 Дневник писателя за 1876 г., с. 97]

Оце так несподіванка! — от вам і християнніший гуманіст. Адольф Гітлер дотримувався подібної точки зору, але ж — на півстоліття пізніше: маємо ще один пріорітет. Гітлер казав “загине”, цей каже — “загниет”, але сутність та сама: гниючи не виживеш. Але, може це всього тільки випадкова обмовка? — ні. В іншому місці — ще краще, іще відвертіше:

Война теперь была бы для нас не совсем вредна, по крайней мере, не вполне вредна. Не все же одним жидам в карман. Она бы сдвинула и сблизила много разъединенных сил и многому дала бы новый толчок.

[теж там, с. 230]
Відгуки про книгу Дві культури - Олександр Боргардт (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: