Св. Петро Могила - Юрій Андрійович Міцик

Надзвичайно велике значення мали інші оригінальні твори св. Петра Могили. Це «Літургіаріон, си есть Служебник» (К., 1629) та «Крест Христа Спасителя й кождого человіка» (К., 1631). Перша книга була конче потрібна масі священиків для проведення головного богослужіння – Божественної літургії, бо ця праця містила фактично сценарій служби, тобто всі слова та відправи, які мав говорити й робити священик. Звичайно, й перед тим існували служебники, але нерідко в рукописній формі, через що вони містили чимало помилок. Св. Петро Могила уклав нову редакцію служебника, використавши не тільки попередні, слов’янські, але й грецькі варіанти, подав стисле догматичне й обрядове пояснення Літургії. Цей твір був схвалений Київським православним Собором 1629 р. і офіційно замінив собою всі наявні приватні редакції. У 1639 р. книгу доповнили і перевидали. «Літургіаріон» св. Петра Могили надовго став основою для проведення відповідного богослужіння і тільки у ХІХ ст. був замінений новішими книжками, слугувавши для них важливим посібником. «Крест…» мав чітке антипротестантське спрямування, адже більшість протестантських номінацій і нині не вшановує хрест. У вищезгаданому творі був чітко викладений православний погляд на природу шанування хреста, а думки св. Петра Могили з цього приводу, що увійшли до його пізнішого «Катехізису», не втратили своєї актуальності й нині. Варто додати, що святий чітко обстоював «троєперстя», тобто осінення себе знаком хреста трьома пальцями правої руки (великим, указівним та середнім). Пізніше під впливом Петра Могили московський патріарх Никон замінить поширене в Московській державі «двоєперстя» (вказівним та середнім пальцями) на «троєперстя».

Уже в «Літургіаріоні» та інших творах можна простежити достатньо чітку мовну концепцію св. Петра Могили. Він дуже поважав латину (міжнародну тоді мову), польську (державну в той час), церковнoслов’янську та грецьку. Він слушно підкреслював: «русинам добре було б навчитися грецької та церковнослов’янської для релігійних церемоній, але в політиці… цього їм не вистачить: вони повинні здобути знання польської та латинської мов. Взагалі, у Короні Польській латиною послугуються вважай як рідною мовою, чи то в сенаті, чи то в посольській ізбі [нижня палата сейму. – Ю. М.], в юридичній сфері… надто, коли треба обороняти слушність положень віри і відповідати комусь, хто задає вам питання не церковнослов’янською чи грецькою, але латиною або польською мовою з домішкою латини, то й треба відповідати йому цією ж самою мовою… Додаймо, що церковнослов’янською написано мало теологічних праць і жодного політичного твору, по-грецьки ж писаних можна здобути з трудом і великими коштами; в той же час все це, писане латиною, можна легкo дістати». Як наголошувала український філософ Віра Нічик, св. Петро Могила – богослов і церковний політик, на поглядах якого вже позначилися гуманістичні віяння, був переконаний, що до Бога треба звертатися лише рідною мовою. Він добре пам’ятав сказане ще в Біблії апостолом Павлом: «Бо коли я молюся чужою мовою, то молиться дух мій, а мій розум без плоду». Міркування св. Петра Могили обґрунтовували громадянський статус національних мов, пов’язаний із формуванням націй за доби Відродження. Відповідні мови почали використовувати в богослужінні й теологічних розправах, і це також мало велике значення для консолідації націй. Саме завдяки св. Петру Могилі латина стала мовою й української теології в ХVІІ—ХVІІІ ст. Так само думав і Сильвестр Косов, який писав: «без латини платиш вини», тобто програєш судові процеси і сплачуєш накладені судом відшкодування. Запроваджуючи латину та греку, св. Петро Могила тим самим виводив українську православну молодь, православне духовенство на міжнародну арену, робив їх людьми, які могли опанувати скарби світової мудрості та ставали конкурентоспроможними у тяжкій боротьбі за віру в Речі Посполитій.

Святий прагнув наблизити книжну церковнослов’янську мову до живої української. Загалом довготривалий процес формування української літературної мови, заміни нею церковнослов’янської був започаткований ще за часів Київської Русі й активізувався в часи Реформації (досить згадати знамените Пересопницьке Євангеліє ХVІ ст.). Потім цим шляхом пішли й інші, передусім учені, братчики, які розуміли, що необхідною умовою виживання народу є збереження його віри, мови та історичної пам’яті; Мелетій Смотрицький та св. Петро Могила робили ту ж справу, над якою працювали й західні гуманісти доби Відродження, унормовуючи та розвиваючи національні мови. Мовна концепція св. Петра Могили сприяла не лише розширенню сфери вживання української мови, а й розвиткові національної самосвідомості та політичної активності українського народу. Святий любив наводити приклад з «Історії» Геродота, який, на його погляд, мав підтверджувати думку про те, що для оволодіння мовою дитина мусить спілкуватися з іншими людьми і поступово засвоювати закріплені за речами та явищами певні імена, що склалися впродовж історії. І він цю ідею реалізовував на практиці. Варто взяти будь-яку книгу, видану св. Петром Могилою, щоб переконатися у тому, що мова цих книг дуже відрізняється від того суржику церковнослов’янської та московської мов, який і донині використовує в богослужінні Російська Православна Церква (РПЦ). Як відзначали дослідниці В. Нічик та З. Хижняк, це, зокрема, такі іменники, як стеля, вапно, папір, скриня, користь, жарти, забобони, ласка, сповідь, покута, труна, в’язень, туга, шмат, оцет, товариш, повага, звичаї, немовлята, виховання, рахунок, початок, зв’язок, перешкода, к луня, хрущ, кіш, птаство, таємниця, лист, ярмо, податки, свідоцтво; дієслова: бавити, ганити, вітати, квітнути, стерегти, шанувати, прагнути, слухати, чути, оглядати, забороняти, коштувати, пам’ятати; прикметники: пильний, слушний, смутний, потужний, безпечний, власний, розмаїтий, вдячний, червоний, брудний, приємний і т. д. Взагалі у творах св. Петро Могила вживав дуже багато українських слів, завдяки чому процес богослужіння українізувався й ставав зрозумілішим для простолюду. Богослужбові твори святого містять численні настанови священикам та ієреям, щоб ті зверталися до осіб, над якими здійснюють таїнства, руською (українською) мовою, наприклад: «свойственным руским язиком… рекшу ієрею: мов за мною: “Я, имя рек, беру собі тебе, имя рек, за малжонку и шлюбую тобі милость, віру и учтивость малженскую, а иж не отпущу тебе аж до смерти”». Цим шляхом пішли його учні та сподвижники (Сильвестр Косов, Феодосій Софонович та ін.), але процес перетворення мертвої церковнослов’янської мови богослужіння на живу українську був штучно перерваний сумнозвісним указом Петра І, який забороняв видавати книги церковного вжитку «иным наречием кроме великороссийского».

Крім «Літургіаріону» св. Петро Могила в період свого архімандритства видав у лаврі також «Номоканон, си есть Законоправилник» (1629) зі статтями своїми й Тарасія Земки; «Имнологию, си есть Піснословие» (1630), підготовану Памвою Бериндою й Тарасієм Земкою і піднесену ними з похвалою св. Петру Могилі; «Триодион, си есть Трипіснец великой