Ольга Кобилянська - Володимир Вознюк

Далі узяла би «Фавста» Гете, в котрім бачимо ціле людське життя, його горе, радости, силу і неміч з усею глибиною людського Духа.

Врешті взяла би я Шевченка, котрий не допускав би забути свою народність, рідну мову і піддержав би любов до рідної землі і скривдженого людства».

Роки життя юної Ольги в Кімполунзі можна, без вагань, називати періодом пізнання та осмислення світу й пошуку самої себе. Із восьмирічного віку вона захопилася музикою, грала трохи на фортепіано, пізніше гратиме й на цитрі, і на дримбі. Взагалі вся сім'я була дуже музикальна. В їхньому будинку, за словами письменниці, часто лунали музика, пісні. Одні співали, а інші грали на різних інструментах. Кобилянська й сама мала гарний голос, співала не лише перед домашньою аудиторією. У підлітковому віці захопилася малюванням. З її малюнків того часу можна зробити висновок, що, якби й далі юна Кобилянська розвивала свої здібності, то могла б досягти значних успіхів і в цьому. Підтвердженням такої думки є, зокрема, її щоденниковий запис. 4 березня 1885 року дівчина сумувала через те, що перестала малювати, адже один досвідчений учитель малювання, переглянувши зошит з її мистецькими вправами, сказав: «Панно, тут є хист, геніальність! Чому ви не прийшли до мене, чому не прийшли рік тому? Вам бракує лише керівника».

Дівчина захоплювалася також театральним мистецтвом. Грала в аматорському театрі в Кімполунзі. Цікаво, що прем'єри відбувалися в приміщенні міського казино. Важко було зіграти українську виставу. 21 січня 1884 року в щоденнику О. Кобилянська згадувала про одну із таких спроб, яка зірвалася тільки через те, що їхній товариш змушений був переїхати до іншого міста, а людини, котра могла б замінити його в українській виставі, не знайшлося. Зберігся зошит із ролями Петра та Наталки з «Наталки Полтавки» І. Котляревського, переписаними Ольгою. Її, загальновідомо, 1884 року запрошували до трупи українського пересувного театру. Про гру майбутньої письменниці на сцені писала 1883 року у своєму щоденнику Августа Кохановська, подруга з юних літ, пізніше відома художниця: «Ольга, яка мала найбільшу роль із дівчат, грала дуже добре».

Доволі рано О. Кобилянська відчула потяг до слова. Перші вірші польською мовою – один присвячений дню народження батька, другий – дню народження матері – датовані 1875 роком, тобто написані 12-літньою Ольгою. Це, найімовірніше, була данина сімейній традиції до дня народження присвячувати одне одному поетичні рядки. Згодом вона пише вірші німецькою мовою, а в 1880 році пробує свої сили в прозі. 17-річна Ольга написала невеликий твір – «Гортенза, або Нарис із життя однієї дівчини».

У 1883 році вона завершує інший свій твір німецькою мовою – «Воля чи доля», а в 1885 році – «Нарис з життя Буковини». Це були тільки пошуки свого письменницького стилю, своєї письменницької індивідуальності. І, хоч у згаданих твоpax зображене життя інтелігенції Буковини, відчувалося, що самого життя авторка ще добре не знає. В автобіографії вона зізнавалася: «Сама моя фантазія диктувала мені на папір повісті, новели і стихи. Я не знала ще тоді, що треба звертатися за сюжетом до живого життя, я була несвідомим, молодим, диким романтиком, замкненим, так сказати б, в лісах і горах, з очима, зверненими в гущавину лісу».

Фрагменти часів кімполунзької юності О. Кобилянської відтворила у своїх «Споминах» О. Устиянович: «Закінчивши народну, цебто німецьку школу, взяла мене пані Кобилянська з собою до Ольги. Вона за той час виросла, як тополя. Чорне, добре плекане, блискуче волосся окружало її ніжне біле личко, рожеві уста усміхалися до мене радісно, а великі чорні очі чогось тужно та сумно гляділи. Грала вже на фортепіані якісь нудні для мене сонати і співала слабеньким, але дуже милозвучним сопрано. Не раз її батько сидів в салоні з довжезною люлькою, прислухаючися, і казав їй співати старі українські пісні: «Козак коня напував» або «Пою коня на Дунаю» та інші. Не знаю, чи Ользі так, як мені, приємна і весела була гостина моя в неї. Ми тоді читали вкупці багато німецьких книжок; не було в міській бібліотеці вибору, отже ми брали, що попало, наслідували типи, повторяли сентенції і надавали собі імена героїні повісті, з інших сміялись до сліз. Ольга своїм тихим голосом так сердечно може сміятись! Мріяла вона о чорнім коні, дамськім сідлі і костюмі, пізніше її мрія справдилась. Доперва в послідніх днях перед моїм від'їздом виділа я синій зошит, в котрім містився перший твір Ольги. Вона його тайком писала і просила нікому не зрадити. Читаючи вголос, упевняла мене, що знає добре блуди свого діла, але їх поправить і аж тоді дасть мені новелу в руки. Але потім вже більше не споминала за це».

Не випадково згадує О. Устиянович про омріяного подругою чорного коня, про дамське сідло й костюм (темно-зелену амазонку – костюм для верхової їзди – і досі можна побачити в Чернівецькому музеї письменниці), про те, що «пізніше її мрія справдилась». О. Кобилянська стала вправною вершницею – не кожен чоловік у Кімполунзі міг так триматися в сідлі, як вона. Їздила верхи на улюбленому Таярі (потім його замінив кінь на кличку Жабка) горами й долами, побувала у всіх доступних околицях, часто відвідувала села, де годинами могла вслухатися в сумні гуцульські мелодії, пізнавала побут і звичаї селян. У тамтешніх селах і тоді, і тепер корінні жителі – гуцули. Чи не тоді вона відчула, яка велика духовна сила і краса в простих людях? Чи не тоді почала перейматися їхніми болями й тривогами?

З різноманітних джерел довідуємося, що мандрівки карпатськими верховинами були звичними для кімполунзької молоді – сучасників О. Кобилянської. А найбільше приваблювала гора Рарив. Гордістю й похмурістю велетенських кам'яних валів, овіяних легендами, початок яких сягав сивої давнини. А. Кохановська згадувала про одну з таких екскурсій початку 1880-х років: «Учора ми були на горі Рарив: Ольга, Юлько [Юліан, брат О. Кобилянської. – В. В.], Олесь [кімполунзький приятель, у нього була закохана Августа. – В. В.], Ядвіга [сестра Августи Кохановської. – В. В.] і я. «Сухе товариство», як каже Ольга. Мета нашої прогулянки є скала, яку називають Піетріле доамней [у перекладі українською мовою – Божий камінь. – В. В.] і має форму церкви, кілька миль віддалена звідси. Дівчата ще ніколи не робили такої прогулянки, вона тяжка і для мужчин. Ми звикли до сходження на гори і дуже радувалися. О 7 годині вирушили