Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Сергій Оксенік
Десь мусить бути замок. Адже сама Люба заходить до своєї хати.
Леля знову пішла до вікна. Цього разу за склом стояв Лисий.
— Чому вона вас не вбила? — спитала Леля.
— Щоб віддати вовкулакам, — як і раніше, самими губами, відповів Лисий, дуже смішно допомагаючи собі жестами. Ніби вона й так його не розуміла.
— Вона повернеться з ними? — Леля дуже здивувалася.
— Ні — лішак прилетить і відчинить.
— Як?
— Не знаю. Вона тільки лішакові розповіла, що зробити. До чогось там доторкнутися й щось сказати.
— Де?
— Десь за дверима. Не знаю.
Леля повернулася до ганку. Вона водила рукою по дверях, одвірках, навколо них. Невидима сила була рівномірна. Може, тільки на самих дверях і одвірках трохи дужча. Вона повільно обмацувала долонею п’ядь за п’яддю, й нічого не могла знайти. А незабаром переконалася, що взагалі вже нічого не відчуває. Ніякої сили. Від стін хати нічого не йшло. Леля зраділа, подумавши, що нарешті чари скінчились. Однак двері не відчинялися, вікна неможливо було розбити.
Принесли рогача. І негайно переконалися, що він взагалі не може допомогти, бо навіть просто притулити його до стіни або підвести під стіну знизу виявилося їм не під силу. Рогач узагалі відмовлявся торкнутися Любиної хати.
Ступа? Після спроби з рогачем Леля вирішила навіть не випробовувати цей засіб. Вона була переконана, що ступа тут не зарадить. Роздуми про ступу навели її на іншу думку.
— Марічка спить? — спитала вона Наталку.
— Її там немає, — відповіла дівчинка.
Ще не дослухавши відповідь, Леля кинулася до вікна. За склом не було нікого.
— Де Марічка!? — страшним голосом закричала вона. Дівчинка щосили гупала кулаками по вікну, без кінця повторюючи запитання, якого в хаті просто не могли почути: — Де Марічка? Де Марічка?..
— Я тут, Лелю, — пролунав від хвіртки тоненький голосок.
Леля сіла на землю біля стіни й гірко розплакалася. Це був не той плач, що біля вікна, коли вона розмовляла з Лисим. Він не приносив полегшення, не давав розради. Це був цілковитий розпач, що виливався сльозами, від яких посилювався, глибшав, відбирав наснагу будь-що робити.
Мала підбігла до Лелі, обхопила її за шию руками, зарилася обличчям у її волосся й собі заревіла.
— Ти мене ніколи не вибачиш… — схлипувала вона. — І Лесик ніколи… Я дурна… Я погана… Що вони про мене подумали!.. Я зрадниця…
Коли її слова дійшли нарешті до Лелиної свідомості, сльози раптом висохли у неї на очах.
— Де ти була, Марічко? — обережно спитала вона.
Мала завмерла в неї на плечі, а потім швидко сказала:
— Я чула, як Люба навчала лішака відчиняти хату.
В цю пастку досвідчена Леля вскочила без роздумів, забувши про своє запитання, що так і лишилося без відповіді.
— Як!?
— Ходімо покажу.
Вони підхопилися й побігли до дверей. Марічка поклала руку на землю поруч зі східцями й голосно промовила:
— Світло!
Леля злетіла на ґанок і смикнула двері.
Вони не відчинилися.
— Світло! Світло! — вигукнула мала.
І ніякого результату. Леля спустилася до неї, приклала руку до того самого місця й відчула потужну силу відштовхування. Ніде на стінах і дверях вона такого сильного опору не відчувала. Схоже, це й справді те місце, куди треба було прикладати руку.
— А ти добре розчула, що саме це слово треба промовляти? — спитала вона Марічку.
— Взагалі вона дуже тихо сказала. Але я почула.
Хоч що там кажи, а слово справді було несподіване. Леля уявила, як Люба навчає лішака промовляти таке осоружне йому слово, й сумніви її посилилися. Ні. Тут має бути щось інше, можливо, щось подібне до світла, але…
Леля обернулася до Вуханя, Наталки й Петруся.
— Яке це може бути слово — схоже на «світло»?
— Свіжість, — сказала Наталка.
— Сволок, — запропонував Петрусь.
А Вухань зробив досить несподіване припущення:
— Ну, це… той… Хоча…
Леля кинулася до віконця. І всі побігли за нею. Вже почало сіріти. В хаті було темно, тільки за шибками проглядала ще темніша пляма. Леля спершу відсахнулася, а потім зрозуміла. Вона зробила кілька рухів долонею, ніби погладжуючи собі голову. Волохате обличчя Бороди зникло. А через мить у вікні з’явилася світла голова Лисого.
Леля сяк так пояснила йому, яка в них проблема. Все йшло добре, тільки от слова «світло» він довго не міг зрозуміти. Потім глянув на решту людей під вікном, обличчя його проясніло й він губами промовив слово, яке справді було подібне до «світла», тільки довше. І тепер не зрозуміла Леля.
— Як? — перепитала вона.
Лисий повторив, та вона все одно не зрозуміла. Аж раптом почула дзвінкий голос Марічки від ґанку:
— Світлана!
Важке пробудження
Спати вони знову лягли на світанку. І Лисий, засинаючи, переживав і переживав, що вранці не зможе рано встати. А роботи наступний день обіцяв дуже багато. Все, що розповіли йому Івась і Василько, поки сиділи ув’язнені в Любиній хаті, свідчило про те, що вовкулаки дуже близько, що чекати їх треба якщо не наступної ночі, то післязавтра. Івась молодець. Зроблено дуже багато, але залишалося ще більше, якщо вони хотіли не просто подолати цих тварюк, а й людей не втратити.
До того ж Борода, який у Люби там трохи поспав, та й перед тим ніч спав добре, погодився негайно піти подивитися, чи справді мертві Люба й лішак. Звісно, це вже було не так важливо, однак Лисий відчував, що з цими двома вони ще матимуть клопіт.
Словом, засинав він із тяжкими думками. Спав, щоправда, як убитий — навіть снів не бачив. А це добре. Своїх снів Лисий не любив. Вони завжди були зловісні, й прокидався він після них, укритий холодним липким потом, а потім уже до ранку ніяк не міг заснути.
Цієї ночі спав він міцно, та не довго. Ще й сонце не дійшло до півдня, як його вже розбудив Борода. Лисий миттю скинув сон і запитально глянув на свого старшого друга. Той подивився на Лелю, Івася й Марічку, які ще спали, й кивнув на двері. Лисий підхопився, взяв тихенько цебро з водою в кутку й мовчки вийшов за Бородою. Він швидко змив з обличчя рештки сну й обернувся до Бороди.
— Знайшов?
— Ні, — похитав той головою. — Але це ще не все.
Чекаючи найгіршого, Лисий мовчки подивився в глибоко сховані у волоссі очі Бороди.
— Інженера вбили.
— Де він? — уже на ходу спитав Лисий.
— У своїй хаті. Його знайшла Каченя. Пішла зранку спитати, чи нічого старому
