Білий Бім Чорне вухо - Гаврило Миколайович Троєпільський
Читаючи, Іван Іванович хвилювався. Бім, помітивши це, самочинно зійшов з місця і сів у ногах у друга, мовби захищаючи його, але на Гостя вже не дивився, хоч і був насторожі.
— Дурниці тут, — сказав Іван Іванович уже спокійніше. — Нісенітниця. Бім — собака добрий, нікого він не вкусив і не вкусить, нікого не скривдить. Собака інтелігентний.
— Хе-хе-хе! — потрусив животом Гість. І чхнув недоречно. — У-у, бидло! — звернувся він незлобиво до Біма.
Бім ще більше одвернувся вбік, але зрозумів, що йдеться про нього. І зітхнув.
— Як же це ви розглядаєте скарги? — спитав Іван Іванович, тепер уже зовсім спокійно й усміхаючись. — На кого скарга, тому й даєте її читати. Я б вам і так повірив, зі слів.
Бім помітив в очах Гостя смішинку. А той мовив:
— По-перше, так годиться. По-друге, скарга не на вас, а на собаку. А собаці ми не дамо читати. — І засміявся.
Хазяїн також трошки посміявся. Бім навіть і не всміхнувся: він знав, що говорили про нього, а що й до чого, не міг утямити — надто вже незрозумілий. Гість виявився. Той тицьнув пальцем на Біма й сказав:
— Собаку треба звільняти. — І відмахнув рукою до дверей.
Бім зрозумів, що від нього вимагають: йди звідси. Але від хазяїна він не відступив ані на сантиметр.
— А ви покличте скаржницю — поговоримо, може, владнаємо, — попросив Іван Іванович.
Гість, понад сподівання, вийшов і невдовзі повернувся з жінкою:
— Ось, привів тобі тітку, значить.
Бім її також знав: невеличка на зріст, писклява й гладка, вона, одначе, цілими днями сиділа на лавці в дворі з іншими вільними від роботи жінками. Якось Бім навіть лизнув їй руку (не від повноти почуттів тільки до неї особисто, а до людства взагалі), від чого та заверещала і почала кричати щось на весь двір, звертаючись до відчинених вікон. Що вже вона там кричала, Бім не зрозумів, але злякався, кинувся геть і почав дряпатися в двері додому. Більше провини за ним перед Тіткою не було. І ось вона увійшла. Що з ним зробилося! Він спершу припав до ніг хазяїна, а коли той погладив його, то, підібгавши хвоста, пішов до лежака і скоса дивився звідти на неї. Він нічого не розумів із Тітчиних слів, а вона скрекотіла сорокою і весь час показувала свою руку. Тітка розмахувала руками, сердито зиркала на Біма, і він зрозумів: це за те, що лизнув не тому, кому слід. Молодий, молодий був Бім, тому й не все ще тямив. Можливо, він думав і так: «Винен, звичайно, та що вдієш тепер». В усякому разі, щось таке в його очах було.
Тільки невтямки Біму, що звинувачували його брехливо.
— Вкусити хотів! Вкуси-ити!!! Майже вкуси-ив!
Іван Іванович, перебивши Тітчин скрекіт, звернувся просто до Біма:
— Біме! А принеси-но мені капці.
Бім виконав охоче її ліг перед хазяїном. Той скинув мисливські черевики й засунув ноги в капці.
—Тепер віднеси черевики.
Бім і це проробив: по черзі відніс їх під вішалку.
Тітка замовкла, вирячивши очі. Гість сказав схвально:
— Молоде-ець! Ти дивись, уміє, значить. — І якось начеб неприязно глянув на Тітку: — А ще він уміє що-небудь?
— Ви сідайте, сідайте, — запросив Іван Іванович і Тітку.
Вона сіла, сховавши руки під фартух. Хазяїн поставив стілець Бімові й скомандував:
— Біме! На стілець!
Бімові повторювати не потрібно. Тепер усі сиділи на стільцях. Тітка прикусила губу. Гість, задоволено похитуючи ногою, примовляв:
— Ладненько виходить, ладненько, ладно.
А хазяїн хитрувато примружив очі на Біма:
— Ану, дай лапу. — І простягнув долоню.
Поздоровкались.
— Тепер, дурнику, поздоровкайся з гостем, — і показав на того пальцем.
Гість подав руку:
— Здоров, братку, здрастуй, значить. Бім усе зробив вишукано, як і годиться.
— А не вкусить? — обережно спитала Тітка.
— Що ви! — аж вразився Іван Іванович: — Простягніть руку й скажіть: «Лапку!»
Та дійсно витягла долоню з-під фартуха й простягла Бімові:
— Тільки не вкуси, — попередила вона.
Ну, тут уже й описати неможливо, що сталося. Бім шаснув до лежака, зайняв негайно оборонну позицію, притиснувшись задом у куток, і втупився в хазяїна. Іван Іванович підійшов до нього, погладив, узяв за нашийник і підвів до скаржниці:
— Дай лапку, дай…
Ні, не подав лапу Бім. Одвернувся й дивився в підлогу. Вперше не послухався. І понуро поплентав знову в куток, повільно, винувато й засмучено.
Ой, що тут скоїлося! Тітка заторохкала, мов те розсохле калатало.
— Ти ж мене образив! — кричала вона на Івана Івановича. — Якийсь паршивий пес мене, радянську жінку, ні за що має! — І тицяла пальцем туди, де сидів Бім. — Та я… та я… Знатимеш!
— Годі! — несподівано гаркнув на неї Гість. — Брешеш ти, значить. Не вкусив він тебе й не збирався. Він же тебе боїться, як чорт ладану.
— А ти не горлай, — спробувала вона відбитися.
Тоді Гість сказав однозначно:
— Цить! — І звернувся до хазяїна — З такими інакше не можна. — І знов до Тітки — Ач яка! «Радянська жінка», ти диви… Ану, забирайся звідси! — гаркнув він. — Ще раз збаламутиш, осоромлю. Забирайся!
Скаргу він подер у неї на очах.
Останні Гостеві слова Бім добре зрозумів. А Тітка пішла мовчки, гордо піднявши голову й ні на кого не глянувши, хоч Бім тепер не зводив з неї очей і дивився на двері навіть ще й після того, як вона пішла, а кроки її затихли.
— Надто вже ви з нею… грубувато, — промовив Іван Іванович.
