Білий Бім Чорне вухо - Гаврило Миколайович Троєпільський

А вночі Іван Іванович чомусь стогнав, потихеньку вставав, ковтав таблетки й знову лягав. Бім спочатку сторожко прислухався, придивлявся до друга, потім підвівся й лизнув витягнуту з ліжка руку.

— Осколок… Осколок, Бімко… повзе. Погано, хлопчику, — сказав Іван Іванович, тримаючи руку коло серця.

Слово «погано» Бім давно знав. І ось уже кілька разів він чув слово «осколок», він його не розумів, але собачим нутром здогадувався, що воно тривожне, погане слово, жахливе.

Та все обійшлося: вранці, після прогулянки, Іван Іванович сів за стіл, як і завжди, поклав перед собою білий аркуш і зашепотів по ньому паличкою.

Учора був щасливий день. Усе — як слід: осінь, сонце, жовтий ліс, витончена робота Біма. А все-таки якийсь гніт на душі. Чого б це?

В автобусі Бім, безперечно, помітив, як я зітхнув, і, звичайно ж, не зрозумів мене. Пес зовсім не може уявити, що я дав шоферові хабара. Собаці — наплювати на це. А мені? Яка різниця — карбованця я дав за мале «діло», чи двадцять — за більше, чи тисячу — за велике? Однаково соромно. Ніби продаєш своє сумління за дрібнички. Звичайно, Бім стоїть незрівнянно нижче за людину, тому ніколи й не здогадається про це.

Не збагнути того Бімові, що ці папірці і сумління часом перебувають у прямій залежності. Але який же я дивак! Не слід вимагати від собаки більшого, ніж він може: олюднювати собаку не треба.

І ще: мені стало шкода вбивати дичину. Це, мабуть, старість. Так гарно було навкруг, і раптом мертвий птах… я не вегетаріанець і не ханжа, що описує страждання убитих тварин і залюбки уминає їхнє м'ясо, але до кінця життя ставлю собі умову: одного-двох вальдшнепів за полювання, не більше, якщо жодного — ще б краще, але тоді Бім загине як мисливський собака, а я змушений буду купити птаха, якого для мене уб'є хтось інший. Е ні, не піду на таке… А до кого, власне, я звертаюсь? Втім, до самого себе: роздвоєння особи в тривалій самотині якоюсь мірою неминуче. Віками від цього рятував людину собака.

Звідки ж все-таки гніт від учорашнього дня? І чи тільки від учорашнього? Чи не забув я якоїсь думки? Отже, учорашній день: прагнення до щастя — і жовтий карбованець; жовтий ліс — і вбитий птах. Що це? Чи не угода із власним сумлінням?

Стривай! Ось яка думка випорснула вчора: не угода, а докір сумління і біль за всіх, що вбивають без потреби, коли людина втрачає людяність. З минулого, зі спогадів про минуле іде і щораз дужче зростає в мені жалість до птахів і тварин.

Я згадую.

Була постанова керівництва Товариства мисливців про знищення сорок як шкідливих птахів, і це грунтувалось нібито на спостереженнях біологів. І всі мисливці вбивали сорок із спокійним сумлінням. Була така настанова й про яструбиних птахів. їх також убивали. ї про вовків. Цих знищили майже повністю. За вовка платили премію триста карбованців (на старі гроші), а за лапки сороки або шуліки, принесені в Товариство мисливців, — чи то п'ять копійок, чи то п'ятдесят — не пам'ятаю.

Але враз, у новій настанові, шуліка й сорока проголошені корисними птахами, не ворогами птахів: знищувати їх заборонено. Найсуворіший наказ про знищення змінився найсуворішим наказом про заборону.

Залишився тепер єдиний птах, що підлягає знищенню, оголошений поза законом, — сіра ворона. Вона нібито руйнує пташині гнізда (в чому, між іншим, звинувачувалася безапеляційно й сорока). Зате ніхто не відповідає за отруєння хімікатами птахів степових і лісо степових районів. Рятуючи ліси й поля від шкідників, ми знищували птахів, а знищуючи їх, нищили… ліси. Невже в усьому винна сіра ворона, одвічний санітар і супутник людського суспільства?

Звалюй на сіру ворону! — найбільш елементарне виправдання винних у загибелі птахів.

Тривалі експерименти із загибеллю — жахливо. Уже повстають проти цього чесні вчені-біологи і мисливці, уже боротьба за охорону птахів і лісів іде в міжнародному масштабі.

Чи підняв я свого часу голос проти експериментів із загибеллю? Ні. І це — докір і моєму сумлінню. Як немічно й кволо пролунав би мій голос тепер, коли б я сказав заднім числом так:

«Врятуйте сіру ворону — чудового санітара місцепроживання людей, врятуйте її від винищення, бо вона допомагає очищати від забруднення місцевість навкруг нас так само, як сатирик очищає суспільство від духовного бруду, врятуйте сіру ворону за це ж саме; хай вона потрошку краде пташині яйця, але на те й сіра ворона, щоб птахи уміли робити гнізда; врятуйте цю непосидющу насмішницю, єдиного птаха, який із зухвалою наївністю може просто у вічі людині випалити з дерева: «Ка-ар-р!» (Забирайся звідси, дурню!) А тільки-но ви відійшли, злетить униз і, насмішкувато покаркуючи, заходиться знов уминати тухлий шматок м'яса, який жоден собака і в рот не візьме; врятуйте сіру ворону — сатирика пташиного світу! Не бійтесь її. Подивіться, як маленькі ластівки дружно клюють її і женуть звідти, де й без неї чисто, а вона летить від них, єхидненько покаркуючи, туди, де смердить тухлим. Врятуйте сіру ворону!»

Справді, вийшло б і немічно, і бездоказово. Але хай і залишається таке в цьому зошиті про Біма. Зараз просто й напишу на обкладинці: «Б і м». Тут усе буде тільки для самого себе. Адже нотатки я почав заради рятунку Бімової честі, винного у своєму народженні, але вони розростаються все більше, і вже про все те, що зв'язано не лише з Бімом, а й зі мною. Ніхто їх, очевидно, не надрукує; та й кому цікаво читати «про собаку, про себе»? Нікому. Так і хочеться написати словами Кольцова:

… А Бім лежить і вдень — наробився,