Секретний фарватер - Леонід Дмитрович Платов

— Чи не занадто повний! — мимохідь зауважив Грибов і знову поглянув на курсанта.

— Занадто? — Донченко відкинувся назад, немовби зненацька наткнувся на невидиму перепону. Ордени і медалі на його широких грудях ображено дзенькнули. — Інакше кажучи, не вірите? Та що ви, Миколо Дмитровичу! Це навіть дивно. Німці самі визнали факт потоплення.

— Причому дуже квапливо. Ще п’ятнадцятого травня. А ваш поєдинок відбувся дев’ятого. Фашистське командування звичайно не виявляло такої оперативності, повідомляючи про свої невдачі.

З пачки газет, що лежали перед ним, Грибов витягнув “Дейче цейтунг” від 15 травня 1942 року.

— Тут некролог. Повідомляється, що в нерівному — звичайно, нерівному! — бою з росіянами загинув кавалер рицарського Залізного хреста Гергардт фон Цвішен, командир субмарини… Вказано її номер. Цитую: “Величною могилою віднині править їй неозорий і пустельний Варангер-фіорд. Над капітаном другого рангу фон Цвішеном і його доблесною командою схиляються в траурній скорботі величні пасма північного сяйва…” Ну, і далі в такому ж тоні.

— От бачите! Навіть некролог!

— І дуже пишний некролог, врахуйте. За цими “пасмами північного сяйва” я дещо вбачаю. Страшенно турбувалися про те, щоб довести до відома всіх адресу могили: Варангер-фіорд. Чому? Побоювалися, що субмарину Цвішена переплутають з якоюсь іншою субмариною? А можливо, могила була порожня?.. До речі, яким ви уявляєте собі цього Цвішена?

— Яким? Тобто зовнішністю?

— Так.

Донченко, який усе ще мав ображений вигляд, відкопилив губу і в роздумі звів очі до стелі.

— Зовнішність, звичайно, стандартна. — Він почав загинати пальці. — Олов’яний погляд — це напевне. Зібрані на шнурочок тонкі губи. Розчесане на проділ волосся. Втягнуте підборіддя. Що іще? Загалом, стандартний, уже багато разів описаний пруссак, я б сказав. Так і дивись — розтулить свої безкровні губи і промовить: “Ді ерсте колонне…” — Він зареготав, але якось не дуже впевнено.

— Ви просто портретист, товаришу Донченко, — холодно сказав Грибов. — Ось, прошу, погляньте, знімок із тієї ж німецької газети, але значно ранішої. Номер датований другим липня тисяча дев’ятсот сорокового року. — Грибов поклав газету перед Донченком. — Схожий?

Підводник довго роздивлявся газету, мабуть, занадто довго. Ластиков не витримав і, трохи підвівшись, зацікавлено зазирнув через його плече.

На знімку Гітлер усміхаючись вручав орден рицарського хреста присадкуватому підводникові в повній парадній формі. Підводник був зовсім не схожий на щойно змальованого “стандартного пруссака”. Обличчя його, здавалося, складалось із самих кутів. Високий, із залисинами, лоб був скособочений, вуха з гострими кінчиками по-звіриному приплюснуті до черепа. Одне око сиділо трохи вище за друге, і, можливо, через те, що була уражена шия, підводник тримав голову трохи набік. Очевидно, це и надавало обличчю того виразу хитрості, жорстокості і підступності, який був, так би мовити, його “особливою прикметою”.

— Чи скаже такий: “Ді ерсте колонне?”

Підводник мовчав.

— Ось вам приклад дезінформації на війні. — Грибов обернувся до курсанта: — Некролог з’явився, очевидно, одразу ж після того, як Цвішен повернувся на базу.

— Повернувся? Неймовірно! А плями соляру на воді? А пофарбовані суриком бруси? — Донченко сидів, подавшись уперед, спершись кулаками на коліна, скуйовджений, сердитий, червоний.

— Встановлено, — мовив Грибов професорськи-безпристрасним тоном (і одразу ж Донченко, за звичкою, випростався в кріслі), — встановлено, що німці часто вдавалися до тактичного маскування.

— Але я, Миколо Дмитровичу…

— Іноді продували соляром гальюн,[3] — вів далі професор, звертаючись до Ластикова. — Використовували також трубу, через яку вистрілювали імітаційний патрон завдовжки з півметра. З нього виходила газова хмара, і кораблі протичовнової оборони, які працювали гідролокатором, відволікалися на цю хмару. В інших випадках викидали патрон, в якому були речі, що створювали ілюзію потоплення: пілотки, бруси, порожні консервні бляшанки.

— Ну, Миколо Дмитровичу! Я знаю про тактичне маскування. Слово честі, проходив. Але в даному випадку…

— Крім того, випускали снаряди або резервуари, з яких витікав соляр.

— Хай резервуари, згоден. А як же вибух?

Ластиков стурбовано поглянув на Грибова. Так, а як же вибух? Грибов залишався спокійний. Він відповів запитанням на запитання:

— Секундомір був справний?

Мовчанка. Донченко знічено кашлянув. Ластикову пригадався жарт гвардії капітан-лейтенанта. Якщо годинник в офіцера був несправний, Шубін запитував мимохідь: “А на скількох він камінцях?” — “На п’ятнадцяти”. — “Малувато”. — “Чому?” — “Треба б ще два. На один покласти, другим уперіщити!”

Та виявилося, що Донченко взагалі не пустив секундомір.

— Не встиг, Миколо Дмитровичу, — винувато сказав він. — Якось у запалі бою, розумієте… До того ж стільки з цим Цвішеном воловодився, — навіть руки тремтіли, слово честі!

Грибов кивнув головою:

— Я так і думав. Ваша торпеда вибухнула на кілька секунд пізніше, ніж треба було.

— О! Гадаєте, ударилась об берег?

— Ви ж самі сказали, що Цвішен був між вами й берегом. От вам і вибух! А потім Цвішен відірвався од вас. Йому дуже хотілося відірватися од вас. Чому? Цього не знаю.

— Виходить, прикинувся мертвим?

— Очевидно. Думаю, йому це була не первина.

Донченко розстебнув тугий комірець, потім, відкопиливши губи, прикро хукнув. Ластикову навіть стало жаль його.

— Цвішен, звичайно, не міг передбачити, — вів далі Грибов, — що його лишать на становищі мертвого. Але командування скористалося з нагоди і сховало підводний човен якнайдалі в тінь. Кинуло на деякий час у небуття. Саме тоді він, очевидно, і дістав своє прізвисько — “Летючий Голландець”. А втім, думаю, це було не стільки прізвисько, скільки умовна назва. Адже підводний човен уже не мав номера.