Таємничий острів - Жюль Верн

Зграї голодних диких собак небезпечні. І все-таки колоністи відважно кинулися в саму гущавину, перші ж їхні постріли, блискавкою спалахнувши в темряві, змусили ворога відступити.

Насамперед не можна було допустити хижаків на плато Круговиду, тому що там вони розправилися б із пташником, витоптали б насадження і, звичайно, завдали б усьому величезних, можливо, непоправних, збитків, особливо хлібному полю. Але звірі могли вдертися на плато тільки лівим берегом ріки Віддяки, тому треба було стати нездоланною перешкодою на вузькій частині берега між рікою і гранітною стіною.

Колоністи чудово зрозуміли це і за наказом Сайреса Сміта поспішили туди; зграї собак кинулися за ними.

Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Герберт, Пенкроф і Наб вишикувалися зімкнутим рядом. Топ, роззявивши свою страшну пащу, став попереду, а за ним — Юп, розмахуючи вузлуватим кийком, як палицею.

Ніч випала дуже темна. Тільки при спалахах пострілів, причому не можна було стріляти навмання, колоністи бачили не менше сотні звірів, що йдуть на приступ, з палаючими, як жарини, очима.

— Невже вони прорвуться?! — вигукнув Пенкроф.

— Ні, не прорвуться! — відповів інженер. Звірі не проривали живого заслону, хоч і тіснили його. Задні ряди насувалися на передні, і колоністи безперервно, стріляли і завдавали удари сокирою. Чимало вбитих собак уже валялося на землі, але зграя, здавалося, не ріділа; начебто звірі все йшли і йшли через місток на берег.

Незабаром дикі собаки впритул підступили до колоністів, і не обійшлося без поранень, на щастя, легких. Герберт вистрілив і вбив звіра, що, немов дика кішка, здерся на спину Наба. Топ боровся з неприборканою люттю: він впивався іклами в горлянки диких собак і душив їх. Юп нещадно бив ворогів дрюком — його неможливо було відтягнути назад. Він, мабуть, мав здатність бачити в темряві; він опинився в самій гущавині бою, раз у раз пронизливо свистів, а це означало в нього вищий ступінь збудження. У войовничому запалі Юп ринувся вперед, і при спалаху пострілу всі побачили, що його оточили п’ять-шість величезних звірів, причому він відбивався від них з рідкісною холоднокровністю.

Колоністи домоглися перемоги, але після запеклого бою, що тривав дві години! При перших же зблисках зорі звірі, звичайно, відступили й утекли на північ містком, який Наб негайно ж підняв. Коли сонце освітило бойовище, колоністи порахували вбитих тварин, що валялися на березі, — виявилося, що їх близько півсотні.

— А де ж Юп? — раптом крикнув Пенкроф. — Де наш Юп?

Юп пропав. Наб кликав його, але той уперше не відгукнувся на заклик друга.

Всі кинулися на пошуки, їх лякала думка, що Юп лежить серед убитих звірів. Колоністи розгребли трупи на закривавленому снігу і відкопали Юпа з-під цілої купи убитих собак; роздроблені щелепи, перебиті хребти свідчили про те, що на звірів обрушилися нищівні удари кийка безстрашного Юпа. Бідний Юп усе ще стискав уламок дрюка: звірі, мабуть, накинулися на нього, беззбройного, і збили з ніг; глибокі рани зяяли на грудях Юпа.

— Він живий! — крикнув Наб, нахилившись над ним.

— І ми його вилікуємо, — заявив моряк, — будемо доглядати, як за синочком!

Юп немов зрозумів, тому що припав головою до плеча моряка, неначе дякуючи. Моряк теж постраждав, але і його рана, і рани його товаришів не були небезпечними, — вогнепальна зброя майже ввесь час тримала звірів на відстані. Важко постраждала одна лише мавпа.

Пенкроф і Наб віднесли Юпа до підйомника, і тільки тут він слабко застогнав. Його обережно підняли до Гранітного палацу, вклали на матраци, знявши їх з одного з ліжок, і зі зворушливою дбайливістю промили йому рани. Судячи з усього, внутрішні органи мавпи не були зачеплені, але Юп дуже ослабнув від втрати крові й у нього піднялася температура.

Отже, його перев’язали, вклали і прописали найсуворішу дієту, «як справжній людині», — зауважив Наб; потім хворого змусили випити кілька чашок жарознижуючого напою, звареного з лікарських трав, що зберігалися в аптечці Гранітного палацу.

Спочатку Юп задрімав тривожним сном, але поступово дихання його вирівнялося, і колоністи пішли, щоб дати пораненому повний спокій. Іноді тільки Топ тихенько, немов «навшпиньках», скрадався до кімнати друга, начебто схвалюючи турботу про нього. Юп лежав, звісивши лапу, і Топ її лизав з пригніченим виглядом.

Того ж ранку колоністи відтягнули вбитих звірів до лісу Далекого Заходу, де й закопали.

Напад хижаків, Що міг мати неприємні наслідки, послужив колоністам гарним уроком, і відтоді вони не лягали спати, не переконавшись, що мости підняті і вторгнення неможливе.

Тим часом Юп, стан якого викликав тривогу колоністів, за кілька днів переборов хворобу. Юпа виручив могутній організм; жар помалу спав, і Гедеон Спілет, знаючись на медицині, незабаром заявив, що Юп поза небезпекою. 16 серпня Юп із задоволенням попоїв. Наб приготував для нього смачні солодкі страви, і хворий поглинав їх із захватом, тому що мав грішок — він любив поласувати, а Наб не боровся з цим недоліком.

— Що вдієш? — говорив Наб Гедеонові Спілету, коли журналіст дорікав йому за те, що він балує Юпа. — У бідолахи тільки одне задоволення — поласувати, і я дуже радий, що можу віддячити йому за вірну службу.

Дядечко Юп десять днів провів у ліжку; 21 серпня йому дозволили встати. Рани загоїлись, і було видно, що незабаром він знову стане сильним і спритним. У Юна, як і у всіх одужуючих, розгулявся ненаситний апетит, і журналіст дозволив йому їсти досхочу, покладаючись на інстинкт, найчастіше відсутній у людей: він повинен був уберегти орангутанга від надмірностей. Наб прийшов у захват, побачивши, що його учень їсть з колишнім апетитом.

— Їж, приятелю, — говорив він Юпу, — їж усе, що твоя душа бажає. Ти пролив кров заради нас, і мій обов’язок допомогти тобі одужати.

Якось — це було 25 серпня — пролунав крик Наба:

— Містере Сайрес, містере Гедеон, Герберте, Пенкрофе, швидше сюди!

Колоністи, які сиділи у великому залі, підхопилися і побігли на заклик до комірчини, відведеної Юпу.

— Що сталося? — запитав журналіст.

— Та ви тільки подивіться! — відповів Наб і розреготався.

І що ж вони побачили! Дядечко Юп мирно сидів навпочіпки біля порога Гранітного палацу, неначе турок, і покурював люлечку.

— Моя люлька! — вигукнув Пенкроф. — Взяв у мене люльку! Що ж, старий, бери її в подарунок! Кури, кури, друже!

А Юп поважно випускав густі клуби диму і, мабуть, одержував незрівнянне задоволення.

Сайрес Сміт нітрохи не здивувався; він розповів, як ручні мавпи ставали завзятими курцями, і навів безліч прикладів.

З цього дня в Юпа з’явилася власна люлька, що