Сповідь афериста Фелікса Круля - Томас Манн

За дверима пролунав регіт.

- Ах, це ти, старий чортяко! Заходь, заходь, дуже радий! Вас, сподіваюсь, не збентежить, — вів далі голос, коли ми вже прочинили двері, — що я не надто вдягнений.

Ми увійшли, і перед поглядом хлопчика постало незабутньо огидне видовище. За брудним столом перед запиленим й заляпаним дзеркалом сидів Мюллер-Розе в сірих в'язаних підштаниках. Якийсь чоловік із засуканими рукавами обробляв рушником спину співака, всю облиту потом, а сам він старанно обтирав зашкарублою від кольорового жиру ганчіркою свою шию й обличчя від лискучого крему. Одна половина його обличчя, ще вкрита рожевим шаром, який зовсім недавно надавав йому ідеально воскового вигляду, тепер здавалася жовто-червоною порівняно з іншою, вже разгримованою. Він устиг зняти русяву перуку з довгим проділом, в якій грав аташе, і я переконався, що волосся у нього руде. Одне око було ще підведене, і на його віях блищав якийсь чорний металевий порошок, а інше, оголене, водянисте, натерте до почервоніння, зухвало дивилось на нас. Але все це було нічого, якби груди, плечі й спина Мюллера-Розе не були суцільно вкриті прищами. Огидними червоними прищами з гнійними голівками, які місцями кровоточили, і я досі жахаюся від самої згадки про них. Я давно помітив, що гидливість наша то більша, що більша наша життєва жага, тобто що свіжіше ми сприймаємо життя та все, що воно нам пропонує. Холодну й нелюблячу людину ніколи не охопить дріж тієї відрази, яка приголомшила мене тоді. До того ж повітря цієї кімнати, із чавунною, не надто жарко натопленою піччю, було просякнуте запахом поту й випарами баночок, скляночок та різно колірних жирних помад, які захаращували стіл, тож спочатку мені здалося, що я не витримаю тут і хвилини.

Проте я стояв і дивився, але у вбиральні Мюллера-Розе більше вже нічого такого не побачив, про що варто було б розповісти. Я мав би зробити собі закид за надмірно детальний опис перших відвідин театру, якби ці спогади не при значалися насамперед для мене самого, для власної розваги від спогадів і лише в другу чергу — для читача. Про напруженість сюжету й пропорційність я зовсім не думаю й залишаю ці клопоти тим авторам, які черпають з уяви, намагаються на вигаданому матеріалі створити чудові й правильні твори мистецтва, я ж тільки розповідаю про власне незвичайне життя й поводжуся з цією матерією, як мені заманеться. На зустрічах або подіях, які відкрили для мене багато чого в собі самому і в навколишньому світі, я спинятимусь надовго, ретельно виписуючи гострим пером кожну деталь, і водночас хутко прослизатиму попри все, що мені менш дороге й цікаве.

Розмова між Мюллером-Розе й моїм бідним батьком майже повністю вивітрилася з моєї пам'яті, ймовірно тому, що я не мав коли до неї прислухатись. Адже почуття збурює наш дух таки значно сильніше, ніж слово. Втім, я пригадую, що співак — незважаючи на бурхливі овації, які робили його успіх безсумнівним, — раз по раз питав, чи сподобався нам його виступ, що саме в ньому сподобалось — і я чудово розумів його тривогу. Далі мені невиразно пригадуються деякі вульґарні дотепи, якими він пересипав свою промову; так, на якийсь жарт батька він вигукнув: — Ну ти й сво… — аби відразу додати: — Ну й своєрідна ж ти особистість! Проте, всі ці дотепи я чув хіба в піввуха, тому що переймався іншим — щосили намагавсь осмислити пробуджені в мені почуття.

Ось приблизний перебіг моїх думок: так, цей неохайний, прищавий суб'єкт і є той улюбленець, на якого щойно побожно витріщалася захоплена юрба! Мерзотний хробак — ось справжній образ легковажного метелика, в якому тисячі ошуканих очей бачили втілення своїх таємних мрій про красу, безтурботність, досконалість! Або ж він з породи тих капосних слизняків, які в темряві раптом спалахують казковим вогником? Але як же дорослі, биті життям люди так охоче дозволили йому себе ошукати? Невже вони не зрозуміли, що їх обдурюють? Чи, може, вони за якоюсь мовчазною змовою не вважають обман обманом? Мабуть, це найімовірніше. Адже якщо гарненько подумати, яка справжня личина світляка? Поетична іскринка, що ширяє серед літньої ночі, чи примітивна, непоказна істота, що звивається в нас на долоні? Остерігайся шукати пряму відповідь на це питання! Спочатку згадай картину, яка щойно постала перед твоїми очима: величезна зграя жалюгідної машкари й мушви вперто й нестримно летить на звабливе полум'я! Яка одностайність у бажанні піддатися на обман! Мабуть, це потреба, закладена в природу людини самим Господом Богом, і Мюллер-Розе створений для того, аби її задовольняти. Тут ми вочевидь маємо справу з життєво необхідним механізмом, а Мюллер-Розе — лише найманий слуга, що приводить в дію цей механізм. І хіба він не заслуговує на похвалу за те, що йому вдалося сьогодні й, мабуть, вдається щодня! Слід придушити в собі огиду, відчути всім серцем, що ця людина, знаючи про свої огидні прищі, весь час їх відчуваючи, зуміла з таким переможним самовдоволенням перевтілитись перед натовпом, ба більше, зуміла примусити натовп (звичайно, за допомогою світла, гриму, музики й відстані) побачити в ньому свій ідеал, й, таким чином, ця людина потішила публіку, вдихнула в неї життя!

Так запитаймо себе ще й таке: що змусило цього вульґарного жартуна опанувати мистецтво щовечірнього перевтілення? Запитаймо себе про таємні джерела чар, якими півгодини тому було пройняте все його єство аж до кінчиків нігтів! Для того щоб відповісти на це запитання, треба лише згадати (саме згадати, адже тобі це чудово відомо), яка безіменна сила, що для неї годі підшукати солодших слів, навчила світляків світитися. Зауваж: людина ніяк досхочу НЕ наслухається запевнень, що вона тобі сподобалася, сподобалась до нестями. Врешті, саме його любов і прихильність до цього сірого натовпу зробили цю людину такою майстерною; і якщо вона змушує радіти життю, а натовп платить захопленням, то хіба це не взаємне ощасливлення, не найшвидше поєднання обопільних бажань?

Розділ шостий

Останні рядки в загальних рисах відтворюють перебіг думок, що роїлися в моєму розпаленому допитливому мозкові, коли я стояв у вбиральні Мюллера-Розі. Наступними днями, навіть тижнями я багато-багато разів з хвилюванням і цікавістю повертався до них. Ці внутрішні пошуки щоразу сповнювали мене тривогою, невтримним бажанням, надією, п’янили й радували так, що навіть тепер, попри всю мою величезну втому, один спогад про них примушує швидше калатати моє серце. Але в той час ці почуття були такі сильні, що, здавалося, груди у мене