Марево - Павло Архипович Загребельний

МОНГАНІ

Як тільки вранці Елла побачила Трубачова, вона перш за все запитала:

— З ким це ви сьогодні вночі розмовляли?

— Я? — здивувався Олег. — Не мав такої честі, наскільки я пам'ятаю.

— Але ж я чула, — наполягала на своєму Елла. — Говорили, здається, по-персидськи, бо я нічогісінько не зрозуміла.

— І голосно говорили?

— Ні, пошепки.

— Бурмотіли?

— Хай так, бурмотіли.

— Тоді зрозуміло, — з полегкістю засміявся Олег. — Це дійсно говорив я.

— Але з ким?

— Хіба обов'язково мати співбесідника? Я говорив сам з собою, уві сні.

— Але чому ж по-персидськи? — все ще не вірила Елла.

— Очевидно такий був сон. Адже можуть бути у вас, скажімо, медичні сни?

— Я питаю серйозно, — невдоволено сказала Елла.

— А я не менш серйозно відповідаю.

В цей час з'явився хазяїн караван-сарая і сказав, що професора хоче бачити якась ханум.

— Просіть її сюди, — сказав Олег і пішов кликати Григорія Микитовича, який милувався з веранди сходом сонця.

До кімнати увійшла висока чорноока жінка з одкритим обличчям, одягнута в червоні шаровари й легку барвисту накидку. На правій руці в жінки висів коротенький шкіряний канчук, і Елла догадалася, що та, мабуть, приїхала верхи на коні.

— Здираст, — сказала жінка й почервоніла, певне, соромлячись своєї поганої вимови. — Я… до професор…

— Одну хвилиночку, — розгублено промовила Елла, яка теж почувала себе не зовсім зручно з цією невідомою жінкою.

Якраз в цю хвилину повернулися Григорій Микитович і Олег. Трубачов сказав прибулій кілька слів, і вона, зрадівши, що тут є людина, яка говорить на її рідній мові, почала йому щось швидко розповідати.

— Прекрасно, — вигукнув Олег. — Григорію Микитовичу, Елло, прошу знайомитися — це наша помічниця. Вона працює фельдшером в сільській окрузі за двісті кілометрів звідси, а тепер приїхала, щоб допомагати нашій експедиції.

— Помага, — ствердила жінка, смішно вимовляючи голосні звуки.

— Я дуже радий, — простягнув їй руку професор, — радий мати помічницю і не менш радий зустріти в цій такій бідній на медиків країні жінку-фельдшера.

— Вона говорить, — переклав слова прибулої Трубачов, — що в цьому її заслуги немає. І якщо ми зацікавимося історією її життя, то вона охоче розповість її нам.

— З задоволенням вислухаємо все, що вона розповість, — вклонився фельдшерці професор, — тим більше, що ми гості в її країні, а гості завжди більше слухають, ніж говорять, якщо я не помиляюся.

Жінка засміялася й щось швидко сказала Олегові.

— Вона говорить, — пояснив він, — що гості бувають різні і тепер часто доводиться хазяїнам пристосовуватися до гостей, а не навпаки.

Під час сніданку фельдшерка розповіла історію свого життя.

Її звали Монгані, що означає «зігнута», «схилена». Це ім'я вона успадкувала від своєї матері, а та в свою чергу від своєї, бо мати її матері теж була Монгані — «схилена». Всі жінки їхньої родини були килимарками. З шести років гнули вони свої ще незміцнілі спини над плетивом різноколірних шерстяних ниток в килимовій майстерні, килими були їх долею, в них було і їх щастя, і їх прокляття.

Килим для жителя пустині — це підстилка й стілець, це двері в кибитці і ковдра в холодні зимові ночі, це архітектурна деталь і предмет мистецтва. Коран заборонив мусульманину зображати в малюнку або в скульптурі людське обличчя, і тому людина Сходу вклала всі сили своєї душі в ці виткані з забарвленої рослинними фарбами вовни чотирикутники. Тому кожен килим — це прекрасний витвір людських рук, це пісня серця, яке розпирає радість або ж стискує печаль, це розмова того, що живе сьогодні, з своїми потомками, його заповіт їм берегти й любити свою землю з тими квітами й трапами, з тими прекрасними швидконогими птахами, що зображені на килимі. Малюнок кожного килима має свій музикальний ритм, повільний, як рух каравану в пісках, і мелодійний, як дзюркотіння води в арику, його бездонне поле заповнене найдосконалішою гамою червонуватокоричневих і темночервоних тонів, які передають і колір сонячних променів, розсипаних по соковитому листі тінистого саду, і відсвіт рівнин і передгір'їв рідної землі, коли вони занурюються в м'який вечірній присмерк.

Але складні візерунки килима ховають в собі не тільки це. Якість фактури килима визначається кількістю вузлів на кожний квадратний вершок основи. На квадратному метрі килима доводиться зав'язувати до мільйона вузлів, і це при тій умові, що треба постійно міняти їх кольори у відповідності з малюнком, який килимарка здебільшого тримає в своїй пам'яті. Треба терпляче в'язати вузли, прибиваючи їх один до одного спеціальним гребенем і підстригаючи ворс ножицями — і все це в дуже незручній позі, схилившись над рядами основи, натягнутої біля самої землі.

Мелькають худі тоненькі пальчики, стукає гребінь, не розгинається затерпла спина — і так години, дні, місяці. І вже здається маленькій килимарці, що червоні фарби килима то не сік марени, а її власна кров, що жовті плями на килимі нагадують колір її змарнілих щік, а сині візерунки, то синці на її тілі від побоїв жорстокого хазяїна.

От що значило мати ім'я Монгані.

Батько Монгані помер від невідомої хвороби на нафтових промислах Абадану; мати застудилася, промиваючи килими в крижаній воді гірського потоку, і теж незабаром померла, бо лікувати її було нікому, і дванадцятирічна дівчинка лишилася сама.

Горе маленької Монгані було таке велике, що вона не могла працювати, плутала фарби, збивалася з ліку, в'язала подвійні вузли там, де треба було в'язати одинарні. Розгніваний хазяїн, проклинаючи нещасливу зірку, під якою він народився, вигнав дівчину за ворота своєї садиби і наказав сторожеві не пускати її навіть на поріг.

Перелякана, безпорадна, стояла вона у вузенькій, затиснутій з двох боків високими глиняними стінами вуличці і не знала, куди їй тепер подітися, до кого звернутись.

Іран був великий, але для неї він звузився до розмірів цієї схожої на домовину вулички.

А потім, як у східній казці, їй на допомогу прийшли… ні, не чарівна фея і не добрий маг. На щастя, це трапилося якраз того року, коли в Іран увійшли війська союзників.

Монгані дали притулок офіцери радянського полку гірської артилерії. Полк взяв її собі за дочку і було вирішено обов'язково навчити Монгані грамоти. Для цього її оддали в санітарний батальйон полку, де лікар Косенко (Монгані називала його Хасенко) став справжнім батьком для маленької Монгані.

На той час, коли радянські війська поверталися додому, Монгані не тільки навчилася грамоти (вона вміла читати й писати і по-російськи і по-персидськи), але такою мірою оволоділа мінімумом медичних знань, що змогла поїхати до Тегерана й скласти там