Пригоди Омкая - Хома Олександрович Зубарєв

Пинич і товстун також перегнулися через борт і занурили руки у воду.

Старі мисливці блукали у мороці, наче сліпі. Непроглядною пеленою окутував їх туман. Нічого не бачачи, вони покладались тільки на слух. Скинувши шапки, намагались почути хоч би що-небудь схоже на шурхіт, на шум, на сплеск води. Слух зараз був такий напружений, що легенькі удари бризок, які падали з весел, здавались їм стукотом мотора і вводили в оману. Одного разу їм почулося, що зовсім поруч хтось тихенько схлипує і стогне. Але це не був стогін людини. Він то затихав, то розростався до ревіння вируючого водопаду. Раптом Рикват змінився на обличчі, зблід, в його очах застиг переляк.

— Погане тут місце, — із страхом прошепотів він. — Злий дух лякає нас. Навіщо моржа стріляли… Треба прогнати духа… Лихо нам буде.

Рикват тремтячими руками підняв карабін угору, вистрілив і щосили замолотив веслами. Пикич і гарпунер Кичау здогадались, у чому справа, усміхнулися дивацтву товстуна. Вони добре знали, що у Риквата все ще трималися в голові залишки дідівських забобонів.

— Злий дух — це твої вуха, — зауважив товстунові Пинич. — Вони у тебе роздулись, як пих-пихи, ось і ввижається тобі злий дух.

Товстун мовчки сопів, налягаючи на весла. Через деякий час байдара заскреготіла днищем і зупинилась на обмілині острова.

Старі мисливці вийшли на берег, озирнулися навкруги. Нічого не видно. Сива мла густими пасмами нерухомо висіла в повітрі. Вирішивши припинити розшуки Омкая, поки не розійдеться туман, вони вийняли клунки з їжею і посідали біля великого каменя перекусити.

Навколо стояла мертва тиша. Тільки вічні брижі океану повільно накочувались на берег і, відступивши, тихо зітхали, схлипували, сердито гарчали, пересовуючи камінці.

— Хе! І тут злий дух! Ось він! — добродушно засміявся Пинич. Він узяв товстуна за плечі і повернув обличчям до прибою.

Рикват відштовхнув Пинича і сердито пробурмотів:

— Виходить, і поранений морж не пирхав. Обман слуху був.

Коли туман розійшовся, Пинич, Кичау і товстун Рикват знову рушили розшукувати Омкая. Цілий день вони не випускали з рук весел. Обдивилися всі острови, протоки, лагуни. Нарешті вирішили залишитися на другу ніч, щоб назавтра поїхати ще в Безіменну бухту. Але випадково помітили викинутий прибоєм на берег Омкаїв малахай.

З сумною звісткою поверталися старі мисливці додому. Підпливши до берега, мовчки вилізли з байдари. Кичау взяв мокрий пижиковий малахай, Рикват і Пинич — весла, і похнюпившись побрели додому. Раптом їм назустріч вибіг з яранги Омкай! Піднявши над кудлатою головою руки, він радісно потрясав у повітрі парою білосніжних моржевих бивнів. Старі мисливці остовпіли.

«Омкай!.. Невже? Як він міг врятуватися?!»

… Мисливці чули, ніби в морі пирхав у тумані поранений морж — і це справді було. Звір мчав тоді з гарпуном у спині. Він кидався, наче шалений. Іноді пірнав так глибоко, що на деякий час топив і надутий повітрям великий шкіряний мішок пих-пих. Омкай поринав разом з ним, захлинався, вода зірвала з голови малахай, заливала вуха, різала очі. Він весь тремтів і цокотів від страху зубами, не маючи сили обізватися на вигуки і постріли мисливців. Він затис колінами пих-пих і припав до нього грудьми. Поплавець, якого скажено тягнув морж, підстрибував, ставав сторчма. Солоні бризки градом сипалися на Омкая, роз'їдали обличчя. Він так міцно обхопив поплавець, що, здавалося, зрісся з ним.

Переляканий морж раз у раз пірнав, перевертався то на спину, то на бік, щоб позбутися металевого гака, який міцно тримав його за спину, йому вдалося вибити з гнізда гарпуна дерев'яний держак, який випадково застряв там, коли його кинули в звіра. Але від цього моржеві не стало легше: адже шкіряний трос був прив'язаний не до держака, а до гарпуна! Омкай швидко і спритно схопив держака, що плив повз нього, і підтяг до себе.

Морська вода роз'ятрювала моржеві рану. Згодом він перестав кидатись і поринати. Це дещо полегшило становище Омкая. Поплавець тепер не стрибав, не тонув, а плив більш-менш рівно, без ривків. Хлопець обережно зліз вище на пих-пих. Він було спробував сісти на нього верхи, але роздумав: найменший ривок моржа — і він з поплавка зірветься.

Лежачи на животі, Омкай підтягся по тросу ближче до звіра, змотав метрів сім ременя, закріпив його на горловині поплавка, а вільний кінець засунув під себе. Тепер, при біді, було за що вхопитися.

Зовсім несподівано морж оглянувся, пирхнув і каменем пішов на дно. Омкай припав усім тілом до пих-пиха і зажмурився, але, згадавши про трос, швидко смикнув за нього. Стальне жало гарпуна роз'ятрило рану звіра, і він миттю сплив на поверхню, підняв вусату голову і обернувся до Омкая. Відкривши пащеку і виставивши вперед страшні ікла, звір бив ними по воді і глухо хрипів. Омкай затис горловину поплавка і без упину смикав за ремінний трос. Хриплячи від болю, морж завернув назад. Тепер щоразу, коли морж намагався пірнути, хлопець смикав за ремінний трос. Але Омкай не уявляв собі, куди він пливе. Суцільною непроглядною ковдрою лежав на морі туман, і так густо, що здавався невіддільним від води. Омкай бачив навкруг себе не більше, ніж на три-чотири метри, йому здавалось, ніби під ним не океан, а м'яка хитка постіль з товстого шару гагачого пуху. Він знав, що влітку туман стоїть іноді тижнями. За цей час звір може затягнути його далеко в море, в кригу. А хіба довго можна продержатися на поплавці? І зараз уже руки й ноги задубіли від холодної солоної води і майже нічого не почувають. Від таких думок у хлопця на душі ставало тривожно.

У тумані показався силует чорної скелі. Омкай відразу впізнав кам'янистий клаптик землі. Він їздив сюди із школярами допомагати колгоспові ловити сітками навагу. За цим острівцем простяглася неширока протока, а там і стійбище. Чи не туди прямує морж?

За півкілометра від стійбища врізується в материк Безіменна бухта. Можливо, звір зверне у неї? В очах Омкая спалахнув вогник надії. Міцніше притиснувшись до пих-пиха, він жадібно вдивлявся в товщу туману, слідкуючи за ходом звіра. Хоч би скоріше! Але морж ішов зараз набагато