Карнавал у Марокко - Мирко Пашок
— Так, знаю. Це машина для виготовлення таблеток.
Сі Омар вирячив на нього очі.
— Чудово! Просто чудово! — Він смикав себе за пальці, й вони хрускали, наче сушняк у лісі під ногами; на лівому вказівному пальці у нього був перстень з великим каменем, червоним, як вино. — Чудово! А якби всі деталі були упаковані в ящиках — чи змогли б ви все це зібрати за схемою?
Ота засміявся:
— За кого ви мене маєте?..
— Вибачте, — сказала Віветта, яка раптом підійшла до них і, відсунувши схему, почала наливати Сі Омарові, невідривно дивлячись на Оту.
Він затнувся.
— Звичайно, це не так легко, та коли ви заплатите, я складу, скажімо… скажімо… Скільки дасте?
— А скільки ви хочете?
— Де це?
— У мене на фабриці. Недалеко від Марракеша… якихось п'ятдесят кілометрів.
— Вибачте, — сказала Віветта, відсунула схему, щоб забрати чашку, але очі її і на мить не відривалися від Оти.
Він опустив голову й дивився на перстень Сі Омара.
— П'ятсот франків, житло, харчі, вино, сигарети. За тиждень я зміг би впоратися. Звичайно, гарантії не даю, — сказав Ота.
— Тобто як не даєте? — запитав Сі Омар. — Не гарантуєте, що машина працюватиме?
— Не гарантую, що впораюся за тиждень! — Ота говорив різко, аж сам дивувався. Певно, на нього ще й досі діяла анісетта. — Можливо, це триватиме десять-чотирнадцять днів. Але ця машина працюватиме, я гарантую. — І озирнувся. Віветта стояла як укопана. — Ще кави! — крикнув він. — Велику чашку! Я їду в цей проклятий блед!
— Ну, ну! — Сі Омар підвів палець. — Тільки без епітетів, будь ласка! Туди всього чверть години їзди од веселого містечка. Надзвичайно веселого! — Він озирнувся на Віветту й нахилився до Оти через стіл. — Таких дівчат ви матимете там цілий гарем. А цих п'ять сотень я вам дам…
— Наперед?
— Що ви, — сказав Сі Омар. — Я ж вас не знаю.
— Тоді дні сотні завдатку.
— Сотню, — сказав Сі Омар.
— Давайте!
Ота взяв сотню, зіжмакав і дивився, як Віветта несе йому каву. У нього було таке враження, що почуття його зненацька різко загострилися, що він бачить навіть те, чого раніше ніколи не помічав, наприклад, що Віветта надзвичайно гарна й водночас така бридка, що її можна цілувати й лупцювати, потім знову цілувати і зрештою вигнати за двері, а потім плакати за нею й просити пробачення. Чому це так?.. Ще до того як Віветта поставила чашку на стіл, у голові його зринула думка, котра не мала до Віветти ніякого відношення, проте була важливіша, ніж сто Віветт, ніж цілий гарем Віветт у веселому містечку Сі Омара. Він одсунув каву, повернув Сі Омарові гроші і встав:
— Знаєте що? Залиште собі цю сотню.
— Що? — Сі Омар почервонів. — Це означає… Ви, може, хочете сказати, що цього мало? Я дам вам більше, але тоді, коли машина буде зібрана. Дам вам шість сотень… навіть сім. Але це моє останнє слово!
— Я не хочу ваших грошей! — вигукнув Ота. — Я можу заробити їх і тут, чого мені їхати в якусь діру. — Він знову сів і до болю вп'явся нігтями в долоні. — Залиште собі гроші, а мені дайте документи.
— Які документи?
— Ну… документи!
— Ага, — сказав Сі Омар. — Розумію. — Він устав і почав нишпорити по кишенях, наче документи лежали там, і досить було тільки сягнути рукою… Насправді ж він лише заховав сто франків і вийняв меншу купюру. Розплатився. Склав схему машини й рушив до дверей.
— Ходіть за мною, — кивнув він Оті.
Вони зупинилися біля автомобіля.
— Отже… — почав Сі Омар і обернувся. Позад них стояла Віветта. — Сідайте, трохи проїдемося.
Вони сіли, й Сі Омар увімкнув мотор. Віветта лишилася на тротуарі.
Сі Омар зупинився за рогом, поклав руки на кермо і мовчав.
— Я не дезертир, можете не боятись, — сказав Ота.
— Я не боюся, — відповів Сі Омар. — Але такі речі краще обговорювати без свідків.
— Я втратив документи тільки через свою необережність, — сказав Ота. — Я пущу вам цю машину. Але мені потрібні документи. Наперед. У руки.
— Чому?
Ота знизав плечима.
— Я бачу, ви мені не вірите, — сказав Сі Омар. — То чого я маю вірити вам?
— Хтось із нас двох повинен вірити, — сказав Ота. — Ви можете піти на такий ризик. Ви сильніший.
Сі Омар поправив краватку.
— Ви так думаєте? — Він уважно подивився на Оту. — Фотографію маєте?
— Маю, — сказав Ота. Зуби в нього почали цокотіти, і він просунув між них язик, щоб приглушити цей звук. — Зараз я вам її дам.
Вони повернули назад. Ота побіг до готелю. На сходах сиділа заплакана Віветта.
— Перестань, Віветто, — сказав він задихано, — цьому немає ціни.
— Ні, Ото! Не їдь нікуди, прошу тебе! На колінах благаю! — Вона й справді хотіла впасти перед ним навколішки. Він підняв її. Вона обхопила його шию. — Залишся в мене! Присягайся, що залишишся! Ми поїдемо кудись-інде, в мене будуть гроші, багато грошей… Ота розсердився.
— Не роби цього, я не люблю!
Він вирвався, але вона знову заступила йому дорогу.
— Отямся, дурепо! Я ж нікуди не їду, а коли й поїду, то всього на кілька днів і знов повернуся.
— Ні, ти не повернешся!
— Пусти! — гримнув Ота. — Чого доброго, нас іще побачить хазяїн, і тоді…
— Нехай! — Вона розмазувала по щоках сльози разом з косметикою. — Мені вже все одно.
Ота це знав.
— Тим краще! — Він біг, перестрибуючи через два східці. А коли за хвилину повернувся, Віветти на сходах уже не було. Він полегшено зітхнув. Віддав Сі Омарові фотографію.
— Коли ви приїдете по мене?
— Післязавтра.
— З паспортом?
— Ще не знаю, чи це буде паспорт. Але щось привезу.
Вихлопна труба стрельнула газом, і якусь мить здавалося, що машина крутить хвостом, наче цуцик. Потім Сі Омар поїхав, а Ота стояв і дивувався сам собі, звідки в нього взялося стільки сміливості. Певно, тут відіграв свою роль відчай, а може, й анісетта. Однак він зважився на рішучий крок і тепер матиме все або нічого.
3
Дві ночі до нього над ранок приходила Віветта. Вона вже не плакала й не заклинала його. Боялася, що тоді він піде зразу. Він пригрозив їй цим, стискаючи кулаки, і кричав, аж поки вона не схилила покірно голову; він мало не божеволів з нею; а іноді серце його краялося на шматки через близьку розлуку; тоді він брав у долоні її коси, цілував їх і бавився ними.
— Це мої
