Тiм Талер, або Проданий смiх - Джеймс Крюс

Джоннi й Крешимир теж не зводили очей iз того блiдого чола єдиного, що видно було з Тiма в темрявi.

А хлопець стояв, понуривши очi. I все ж вiн вiдчував на собi тi допитливi погляди. Йому було чогось тяжко, аж млосно, хоч iз живота вже пiднiмалося щось легеньке, тихеньке, крилате - мов жайворонкова пiсня, що проситься на волю. Але Тiм був iще надто смутний та безпорадний. I смiх-дзвiночок iз кумедним "iк!" на кiнцi вирвався з нього зовсiм мимохiть. Нiби не Тiм заволодiв знову своїм давнiм смiхом, а смiх заволодiв Тiмом. Ця мить, така жадана, така довгождана, ця радiсть виявилась понад силу Тiмовi. Вiн розгубився перед своїм щастям.

Колись давно, в ляльковому театрi, йому впало в очi, що смiх i плач бувають зовнi дуже схожi. А тепер вiн дiзнався, що смiх i плач часом дуже подiбнi не тiльки зовнi - їх iнодi й розрiзнити важко. Тiм смiявся й плакав воднораз. Вiн здригався, нiби хлипаючи, i з очей йому текли сльози, а руки безвладно обвисли.

Вiн забув геть про все довкола, бо неначе вдруге народжувався на свiт.

Потiм сталася дивовижна рiч: крiзь сльози Тiм побачив три свiтлi плями облич, що наближались до нього, i раптом нiби проваливсь кудись у минуле. Йому здалося, наче вiн, малий хлопчик, стоїть бiля вiконечка каси на iподромi. Вiн виграв грошi, цiлу купу грошей, i тепер плаче зi щастя, що виграв, i з журби, що вже не може подiлити те щастя з татком. Тодi у вухах йому пролунав рипучий густий голос: "Гей, малий, ну хто ж це плаче, маючи таке щастя!"

Тiм пiдвiв очi.

Тепер iз якогось куточка його пам'ятi мав би виступити чоловiчок iз пом'ятим обличчям i в пом'ятому костюмi. Але натомiсть Тiм побачив iншу постать, велику, справжню, живу: стерничого Джоннi. I разом зi стерничим до Тiма раптом повернулася дiйснiсть - нiч бiля шинку в Евельгене, лiхтар над сходами, що вели кудись угору, в темряву, i обличчя всiх трьох Тiмових друзiв, що дивились на нього, не знаючи, плакати їм чи смiятися.

Смiх, що повернувся до Тiма Талера, налетiв на нього, мов шквал. Та по тому шквалi вже настав штиль, Тiм уже цiлком володiв своїм смiхом. Витерши рукою сльози, вiн спитав:

- Пане Рiкерт, ви ще пам'ятаєте, що я пообiцяв вам, вiд'їжджаючи з Гамбурга?

- Нi, Тiме.

- Я тодi сказав: "Коли я повернусь, я вже смiятимусь". I ось я смiюсь. Я вмiю смiятись, пане Рiкерт! Умiю, Крешимире! Джоннi, я вмiю смiятись! Тiльки... - Тiм аж похлинувся смiхом. - Тiльки я не збагну, як воно так вийшло.

Тiмовi друзi, що вже злякались були, чи не збожеволiв Тiм вiд щастя, зрадiли, почувши, що вiн говорить цiлком розумно.

- Ти давно вже мiг вернути собi смiх, сказав Крешимир.

- Як же це?

- Про що ми з тобою щойно забилися?

- Що я одержу назад свiй смiх.

- Так. Ну, а що мало статися, коли б ти виграв цей заклад?

- Я б одержав свiй смiх назад. Так воно й вийшло!

- Але ти б його однаково одержав, хоч би й програв заклад, Тiме!

Аж тодi хлопець уторопав, у чому рiч. Смiючись, ляснув вiн себе по лобi:

- Авжеж! Програвши заклад, я також вернув би собi смiх! Та й дурний же я був! Я б мiг закластися з ким завгодно, що одержу свiй смiх назад. I так чи так, одержав би!

- Ну, не так воно просто, хлопче, - озвався Джоннi. - З ким завгодно закластися ти б не змiг, бо ж тодi ти б мусив перше сказати, що не маєш смiху, а цього ти не мав права робити. Ти мiг забитися тiльки з тим, хто здогадався про вашу з Трочем угоду, цебто з Крешимиром.

- Але зi мною, - докiнчив Крешимир, - твiй заклад був безпрограшний.

Тепер, позбувшися своєї бiди, Тiм ураз побачив, яка проста була вся справа. Виходило, що вiн, розгублений i зневiрений, цiлi роки тицькався з одного чорного ходу в iнший, замiсть iти навпростець. Вiн вигадував хитромудрi плани, рахував на мiльйони. А смiх собi повернув за багато дешевшу цiну, дешевше, нiж коштує мала пачечка маргарину, за один пфенiг.

Ось який дешевий смiх, коли платити за нього грiшми, але справжню його цiну не вбереш i в мiльйони. Смiх, сказав Салех-бей, це не крам на продаж. Його треба заслужити.

Тридцять третiй аркуш

ПОВЕРНЕНИЙ СМIХ

Мряка тим часом перейшла в дрiбний дощ, але нiхто з чотирьох того не помiтив. Не чули вони й чиїхось непевних крокiв на сходах. Лиш як усi четверо разом замовкли, то почули, що хтось до них спускається, i обернулись.

На вузеньких кам'яних сходах, похитуючись, виринула з темряви худа, згорблена постать. У промiннi лiхтаря з'явилися довгi ноги в чорних штанях, тодi бiлi руки з довгими пальцями, бiла манишка, над нею довгобразе обличчя. Нарештi постать, уже освiтлена з нiг до голови, спинилась пiд табличкою "Чортовi сходи" й замислено сперлась на мур iз обтесаного каменю.

То був барон.

Тiмовi знову залоскотав у горлi смiх. "Чорний хiд!" - глузливо пролунало в нього в головi. Таж це чорт iз лялькового театру, рухлива лялька на ниточках, така кумедна та недотепна, що аж жаль було її. I Тiм Талер, хлопець, що знову навчився смiятись, стримав себе: не засмiявся.

Барон сiв на кам'яний схiдець i повернув своє бiле як крейда обличчя з мiцно стуленими губами до Тiма та його товаришiв.

Тiм пiднявсь до нього.

- Вернiться в лiкарню, бароне.

Троч пiдвiв на хлопця очi й ще мiцнiше стис губи.

- Бароне, вам не можна тут сидiти.

Тодi Троч нарештi розтулив рот i хрипким голосом спитав:

- А на що ви забивались, пане Талер?

- На один пфенiг, бароне.

- На один пфенiг? - Троч аж пiдхопивсь, але зразу ж обперся знову об стiну. Майже жiночим голосом вiн вереснув: