Поки Бог спить - Андрій Анатолійович Підволоцький
Нарешті князь підвівся. Мирослав у ту ж мить опинився поруч.
— Візьми цього… і…
— Відтяти йому голову?
Хоча Мирослав запитав це пошепки, кат почув їх і знову забився у конвульсіях.
Ярослав скривився.
— Біс із ним, хай живе. Тільки викиньте його з нашої землі. Хай іде хоч до ляхів, хоч до угрів, але щоб він уже ніколи, ніколи не трапився мені на очі, бо я можу передумати. І поклич Олега.
Мирослав ухопив бідака за патли і потягнув до дверей. Той схлипував і все повторював: «Хай Бог тебе спасає, княже! Хай Бог тебе спасає, княже!»
Олег, молодший його син від небіжчиці Насті, незабаром став перед світлі очі князя. О Боже! Який він схожий на матір! Стрункий, світлочубий, блакитноокий.
— Ви звали мене, батьку?
— Звав, синку. Сьогодні, нарешті, я дізнався… Як мати твоя… А моя люба Настя… загинула. Царствіє їй небесне! Не довго мучилась голубка моя, швидко Господь забрав її до себе. Цим і тішусь.
У молодого княжича жилавки заграли на щелепах. Осьмомисл зрозумів, що Олегу боляче від згадки про матір, що ця новина не втішила його зранене серце, а тільки підсипала туди солі. Щоб якось виправити свою помилку, Осьмомисл перевів розмову на інше:
— Що чутно на Русі?
— Листа ще не маю, але кажуть, що наш зять, князь Ігор, збирається у похід.
Того року великий князь київський Святослав Всеволодович та Рюрик Ростиславич не покликали його із собою. Ось тепер він сам хоче переломити списа в Полі Половецькім.
— Кажуть, що і брат мій, Володимир, сидить тепер у Єфросинії і теж збирається йти у цей похід…
— Ось і добре. Бог не без милості, може, в цім поході і вразить його стріла половецька. Господи, помилуй мя грішного!
— Як ви можете так казати, батьку, про рідного сина? Невже вам його не жаль?
— Жаль мені його, та ще більше тебе. Ось забере Господь душу мою многогрішну, що станеться з тобою? Покличуть галичани нашого непутящого Володимира князем, а тебе — під зад коліном. І це добре, якщо просто виженуть. А якщо вб'ють?!
Олег повів плечами.
— …Якщо я не люб галичанам…
— До чого тут «люб» чи не «люб»? Як галичани образили мене за любов мою до твоєї матері! А Володимир? Як тут жив, що він чинив? Пиячив, зійшовся з попадею, нажив із нею двоє діточок! А як він зґвалтував Христину, дочку боярина Путяти? Ганьба! І він після цього любий галичанам?! — Ярослав перевів подих. — То просто бояри галицькі, що мають солеварні, і грошей, і земель, і соболів набагато більше, ніж я, крутять нами в різні боки, як жиди сонцем. А гак їм плювати на мене, на тебе, на Володимира…
— Ви думаєте, батьку, що це все тому, що вони такі заможні?
— Хіба ж тільки це! Земля наша межує з ляхами та уграми, багато приїздить до нас різних німців. А у них там свавілля, всім керують барони та графи, та удільні князі. Он у сусіда нашого, Казимира Польського! І там кожна комашка репетує: «Я поляк, я маю свій гонор!» Гонористі! І наші туди ж! Хочуть зробити з нас нову Моравію чи Богемію. Але ж ми не моравці! Ми — єдина Русь! Якщо відірвати нас від Русі, то ким ми станемо? Миршавеньким народом, холопами, що жебрачать на кордонах великих баронів!
— Ваші слова картають серце. Я бачу, що треба мені самому брати меч у руки і йти у похід.
— Який похід, синку?! — замахав руками Осьмомисл. — Я сам ніколи не ходив у походи, хоч ізмолоду мав у руках силу нівроку, — усе воєвод посилав. А княже діло — суди справляти та з сусідами дружити. Не бійся, Олеже! Я ось відпишу королю Казимиру, щоб він допоміг тобі після моєї смерті!.. І не крути головою, всі ми не вічні! З Казимиром ми мирно жили, він допоможе. І непутящому дам земельки — хай бере Перемишль. Теж місто багате! Та спершу хай цілує хрест, що не чинитиме тобі перешкод. Ось так і порішимо.
Після розмови із сином Ярослав Осьмомисл ще довго сидів у порожній гридниці, про щось собі розмірковував. Коли ж сонце почало хилитися до сходу, він покликав боярина Мирослава.
Цього разу воєвода з'явився не так хутко — усе-таки літа. «Старий віл борозни не псує, — знову подумав Ярослав, — але ж і глибоко не зоре».
— Скажи-но, Мирославе, де подівся той латинянин, що все просив зустрічі зі мною? Чи поїхав уже?
— Ні, князю мій, ще тут. Звати його Бруно з Регенсбурга. Його висвятили у єпископи і послали до печенігів, що ще живуть біля Дунаю, навернути їх до віри в Господа нашого. Зовсім ще хлопчисько! Нікуди я його не відправив.
— Це ж він розповідав тобі, що папа римський, а з ним і західні королі думають іти походом на землі бусурманські?
— Так, князю.
— Ну, що ж… Скажи йому, що я з ним невдовзі зустрінусь… на полюванні.
— Якому полюванні, світлий княже? — здивувався боярин Ступа.
— Полюванні із соколами. Чи був твій чернець на такому полюванні?
— Думаю, що ні. А хто ж поїде з вами?
— Запроси всіх ліпших мужів! Навіть тих, кого я терпіти не можу… Особливо тих, кого я терпіти не можу. Треба влаштувати таке полювання, що й василевсам та імператорам не снилося: гучне, яскраве, з бенкетом, із вином, медом, пивом. Нічого не жаліти! Все зрозумів?
— Усе, князю!
— Ну, то йди.
Трохи збентежений наказом князя, Ступа пішов геть. Чому князь дає саме
