Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

Повели їх по жирниці,

А жирниця ніжки коле,

Чорну крівцю проливає...

Чорний ворон залітає,

Тую крівцю попиває...

Та брати невольників, запорожці, стежили за татарами і, не змігши спинити їх тоді, як ті йшли на Україну, підстерігали татар на повороті з України і саме під той час, як татари, обтяжені ясиром, сунули Чорним шляхом на південь, з якого-небудь степового байраку несподівано, вихором вилітало Запорозьке Військо і, порубавши татар поодинці, визволяло рідних в’язнів і повертало їх до рідних осель на Україну.

Та не всякий раз траплялося запорожцям так щасливо визволяти невольників. Дуже мала була для того їхня сила і дуже просторі були чорноморські степи. Багато все-таки виводили татари українського люду в Крим до городів Козлова й Кафи, що, починаючи ще з XV віку, стали всесвітніми невольницькими ринками.

З Криму невольники розвозилися на продаж по всіх городах Чорного й Середземного морів. Молодиці й дівчата хорошої вроди купувалися у гареми заможних бусурманів, а всі останні — до всяких робіт. Поводилися бусурмани з невольниками не по-людсько-му: годували їх, як собак, на ніч приковували на ланцюги або в’язали їм руки й ноги і тримали їх в льохах та хлівах; найгірша ж доля припадала, мабуть, тим, котрих турецький уряд забирав на свої військові галери. На галерах невольників приковували ланцюгами до гребок, і вони повинні були громадити веслами і вдень і вночі, переганяючи галери з одного моря на друге, аж поки під час війни або під час хуртовини не гинули разом з галерою у безодні моря.

Про тяжке бідування невольників у турецькій неволі досі збереглося декілька народних дум; нехай же ті думи й повідають читачеві про ту недолю українського народу.

І

У святу неділю не сизі орли заклекотали,

Як то бідні невольники у тяжкій неволі

заплакали,

Угору руку піднімали, кайданами забряжчали;

Господа милосердного прохали та благали:

«Подай нам, Господи, з неба дрібен дощик,

А знизу буйний вітер!

Хочай би не встала на Чорному морі бистрая

хвиля.

Хочай би чи не повиривала якорів з турецької

каторги.

Та вже ця нам турецька-бусурманська

каторга надоїла; Кайдани-залізо ноги повривало,

Біле тіло козацьке-молодецьке коло живої

кості пошмугляло!»

Баша турецький, бусурманський,

Недовірок християнський,

По ринку походжає,

Він сам добре теє зачуває,

На слуги свої, на турків-яничарів зозла гукає:

«Кажу я вам, турки-яничари, добре ви дбайте,

Із ряду до ряду заходжайте,

По три пучки тернини і червоної таволги

набирайте,

Бідного невольника по тричі в однім місці

затинайте!»

То ті слуги, турки-яничари, добре дбали,

Із ряду до ряду заходжали,

По три пучки тернини і червоної таволги у руки

набирали,

По тричі в однім місці бідного невольника

затинали,

Тіло біле козацьке-молодецьке коло жовтої

кості обривали, Кров християнську неповинно проливали.

Стали бідні невольники на собі кров

християнську забачати, Стали землю турецьку, Віру бусурманську

клясти-проклинати: «Ти, земле турецька, віро бусурманська,

Ти, розлуко християнська!

Не одного ти розлучила з отцем, з матір’ю,

Або брата з сестрою,

Або мужа з вірною жоною!

Визволь, Господи, всіх бідних невольників З тяжкої неволі турецької,

З каторги бусурманської На тихі води,

На ясні зорі,

У край веселий,

У мир хрещений,

В городи християнські!»

II

Поклоняється бідний невольник Із землі турецької, із віри бусурманської У городи християнськії, — до отця, до матусі.

Що не може він їм поклонитися, —

Тілько поклоняється голубонькам сивеньким: «Ой ти, голубоньку сивенький!

Ти далеко літаєш, ти далеко буваєш;

Полети ти в городи християнськії,

До отця мойого, до матусі,

Сядь, пади на подвір’ї отцевськім,

Жалібненько загуди,

Об моїй пригоді козацькій припом’яни;

Нехай отець і матуся

Мою пригоду козацькую знають,

Статки, маєтки збувають,

Великі скарби збирають,

Голову козацькую із тяжкої неволі визволяють!

Бо як стане Чорнеє море согравати,

То не знатиме, либонь, матір,

У которої каторги шукати:

Чи у пристані Козловської,

Чи у городі Царграді на базарі,

Будуть ушкалі турки-яничари набігати,

За Червонеє море у Арбатську землю

запродати, Будуть за них срібло, злото, не лічачи,

Сукна дорогі поставами, не міряючи,

За них брати.

Тоді далася бідному невольнику Тяжкая неволя добре знати:

Кайдани руки-ноги поз’їдала,

Сирая сириця до жовтої кості Тіло козацькеє проїдала».

То бідні невольники на кров, на тіло

поглядали,

Об вірі християнській гадали,

Землю турецьку, віру бусурманську

проклинали: «Ти, земле турецькая, віро бусурманськая, Ти єсть наповнена сріблом, злотом І дорогими напитками,

Тільки ж бідному невольнику на світі

не вільно,

Що бідний невольник у тебе пробував Празника Рожества будь ли Воскресения

не знає,

Все у неволі проклятій, на каторзі турецькій На Чорному морі пробувають,

Землю турецькую, віру бусурманськую

проклинають:

«Ти, земле турецька бусурманська,

Ти, розлуко християнська!

Уже бо ти розлучила не єдиного за сім літ

війною,

Мужа з жоною, брата з сестрою,

Діток маленьких з отцем і маткою.

Визволь, Боже, бідного невольника На Святоруський берег,

На край веселий, між народ хрещений!..»

Не легша була доля й українського жіноцтва, захопленого у неволю. Не маючи сили, щоб оборонятися од напасників, молодиці й дівчата тільки сльозами та благанням мали надію умилосердити степових хижаків.

У долині вогонь горить,

Коло вогню турок сидить,

Турок сидить — коня держить,

Коня держить за поводи,

За поводи шовковії;

Біля нього дівча сидить,

Дівча сидить, слізно плаче,

Слізно плаче, турка просить: —

Пусти мене, турчиночку,

Побачити родиночку Ще й рідную Вкраїночку.

Та даремні всі благання дівчини! Не на те турчин захопив бранок, щоб з шляху пустити їх додому, не покористувавшись з них як з дівчат і невольниць:

Сестра сестрі промовляє:

Проси, сестро, турка-мужа,

Нехай русу косу утне,

Най до мамки її пошле,

Най ся мамка не фрасує,

Най нам віна не готує!

Бо ми віно утратили Під явором зелененьким Із турчином молоденьким...

У неволі молодиць та дівчат чекала ще тяжча недоля, ніж чоловіків. їх примушували бути жінками бусурманів і родити на світ ворогів своєї дшіекої рідної України. Багато українок ставало жінками турецьких пашів і навіть самого турецького султана та кримського хана. Вони пробували у розкошах, та тільки ті розкоші, ті «лакомства нещасні», як співає народ у думах, не вбивали у дочках України живого духу, і багато з них користувалися своїм впливом на чо-ловіків-турків, щоб, у чому могли, допомагати своїм землякам, і до самої домовини таїли у своєму серці іскру любові до рідного краю.

Одну з таких невольниць, дочку священика з міста Богуслава, оспівала народна