Підняти вітрила! - Раду Тудоран
— Добрий день, капітане Яні!
Капітан виплюнув сигару з зубів.
— А ти звідки знаєш, що я капітан Яні?
Незнайомець на причалі хитрувато усміхнувся йому:
— Варто тільки глянути на вас, то одразу побачиш, що ви капітан. Та ще й який капітан! Я, правду кажучи, навіть подумав, що ви можете бути власником великого вантажного судна.
Кір Яні надувся, розправив груди, глянув орлом. Потім сплюнув, прикидаючись сердитим.
— Мені не треба великого судна, братику. Мені краще бути капітаном на власному кораблі!
— А оцей прекрасний корабель ваш?
Та одразу збагнувши, що передав куті меду, не дав йому оговтатись, бо капітан міг би й справді розсердитись. Він назвав його Яні — так звалися всі капітани з архіпелагу. Отже, швиденько постарався перемінити мову на інше й сказав:
— Ви, мабуть, ідете в Пірей, капітане Яні. Так?
— Хай і так… А що вам до того?
— Я хочу, щоб ви взяли двох подорожніх…
— А куди вам треба, братику?
— До Стамбула, а може, й далі…
Капітан витріщив очі. Дивно, що так ошатно одягнений молодик хоче мандрувати на його судні, коли за два-три тижні можна дочекатися пасажирського корабля. Якщо в нього є гроші, а це відчувається, то навіщо поспішати? І раптом йому сяйнула думка: «Він натворив біди, вчинив шахрайство або, може, навіть убив когось і хоче якомога швидше сховати кінці… Це поважна птиця, треба скористатися нагодою та обскубти її гарненько!» А вголос відповів, намагаючись бути стурбованим:
— Так, братику, брати тебе чи не брати? А якщо я вклепаюся з тобою в халепу?
Антон Лупан зрозумів хід його думок, але не вважав за потрібне щось з'ясувати перед ним, — хай думає, що хоче.
— Ну, кіре Яні, кажіть, скільки це коштуватиме?
— Харчі мої?
Ієремія знову ковтнув слинку, — з люка почулося, як зашипіла баранина, видно, її перевертали на мангалі.
— Так, харчі ваші, кіре Яні!
Капітан дістав нову «Гавану» й відкусив кінчик.
— Ти спатимеш у моїй каюті — п'ять ікосарів[3]. Він спатиме на палубі — два ікосари. Іншого місця в мене нема.
— Де він спатиме, побачимо потім. Отже, така ваша мова: сім ікосарів — і по руках.
Капітан зачудовано закусив сигару: «Треба було сказати двадцять, а може, навіть двадцять п'ять ікосарів. Ну й віслюк же я!» Але вже пізно, капітан мусить дотримувати слова, якщо він капітан.
Візник з Ієремією перенесли скриню на палубу, і тепер два подорожні могли вирушати в дорогу.
Капітан поспіхом спустився в каюту, швиденько замкнув шафи й шухляди, показав пасажирові, де той спатиме, а сам зібрався до міста.
— Коли ми вирушаємо, кіре Яні?
— Якщо буде попутний вітер, то завтра в обід!
— Ну, Ієреміє, пора пересвідчитись, чи справді той баран такий смачний, чи тільки здається.
І вони обидва попрямували до носового люка.
— Добридень, палікари![4] — гукнув Антон Лупан з порога. — Зичу вам смачного, бо, бачу, маєте біля чого поратись. Здається, ви роздобули чудового барана!
— Просити до столу! — сказав один чоловік із екіпажу, почервонівши, мов парубчак, бо саме він вибирав і смажив барана.
Це був корабельний кок і водночас помічник стернового Ніл Жіфер Ісмаїл, людина років сорока, дрібненький, але жилуватий, як і всякий моряк, з кругленькою головою, з жовтим від природи, а не від якоїсь хвороби обличчям, з настовбурченими під носом-картоплиною вусиками, ніби він сердився на весь світ.
— Та невже! — вигукнув стерновий, не обертаючись до прибулих. — Аби я не залишив його на Червоному морі, то з голосу міг би сказати, що це Антон Лупан!
При цих словах він повернув голову і ледь не вдарився об стелю, бо був майже вдвічі вищий, ніж Ісмаїл.
— Свята прародителько, та це ж таки він! — вигукнув, то бліднучи, то червоніючи. — Звідки ви тут, пане? Невже з нечистим злигалися?
Антон Лупан пильно глянув на нього і прояснів на обличчі:
— Невже це ти, Герасім-контрабандист із роду шахраїв і дурисвітів?
— Так, це я, пане, ви можете кричати скільки завгодно, я тут не боюсь нікого. То в Порт-Саїді я попросив би говорити тихше: мені дуже не подобаються арабські в'язниці.
Вони потиснули один одному руки, потім щиро обнялися, як двоє давніх друзів після довгої розлуки.
— Братове, — почав Герасім, тепер уже грецькою мовою, обернувшись до своїх, які здивовано витріщили на них очі. — У сімдесят восьмому році я й мій брат Панаїт були в Порт-Саїді на арабському кораблі…
— І переправляли гашиш! — урвав його мову Антон Лупан.
— Але то був лише приробіток, пане. Не міг же я вдовольнятися тими десятьма піастрами на місяць, які платив мені жаднюга-капітан.
— Сідати обідати! — ще раз запросив Ісмаїл новоприбулих.
Люди з екіпажу посунулись на лавах обабіч столу, вивільняючи місце для гостей. Ієремія залишив торбу біля трапа, але з мушкетом не розлучився, так і сів, тримаючи його під лівою рукою.
— Як я вже вам казав, братове, — вів далі Герасім, — це було в сімдесят восьмому році, ми чекали в Порт-Саїді вантаж до Бербери. Стоїмо біля причалу, а довкруг нас снують безліч суден
