Підняти вітрила! - Раду Тудоран

Вусата молодиця кинула невдоволений погляд своєму чоловікові, потім подала влучному стрільцеві заряджену рушницю. За тодішнім звичаєм, забутим сьогодні, той, хто влучив один раз, мав право вистрілити ще раз безплатно; якщо він влучав десять разів підряд, а таке траплялося не щодня, йому належав приз. І, нарешті, якщо стрілець зіб'є всі цілі, не схибивши жодною кулею, йому, крім того, належало по одному золотому полу[2] за кожні десять фігур. Отже, він міг швидко розбагатіти, але такого, ясна річ, не траплялося майже ніколи.

— А зараз яку фігуру збити? — знову спитав обірваний стрілець.

— Ведмедя, дядьку, ведмедя! — закричали діти.

Чоловік прицілився, і ведмідь важко впав під звуки катеринки. Знову залунали дитячі вигуки. Решта стрільців, все ще недовірливі, поклали рушниці й витріщились на обірванця. Антон Лупан несамохіть ступив крок уперед.

— Коваля, коваля! — збуджено закричали діти.

Чоловік прицілився, сухо тріснула дошка, в яку впилася куля, коваль з червоним обличчям і рудими вусами заходився бити по ковадлу.

Вусата молодиця скрипнула зубами і кинула вбивчий погляд на свого чоловіка. Той рішуче підійшов до стрільця.

— Ну, досить! — сказав він, забираючи в нього рушницю.

Натовп запротестував:

— А то ж чому? Хай стріляє! Це його право.

Власник ятки криво подивився на глядачів, зиркнув на жінку, теж скрипнув зубами, але не мав що вдіяти.

І так під радісні вигуки дорослих і дітей після пострілів упали заєць; олень, кабан, лисиця, почав рухатись човен по озері, а пожежник привітав присутніх помахом пожежного шланга.

Коли впала десята фігура, люди почали кричати:

— Приз, пане! Приз!

Власник ятки нагнувся до скрині в кутку, підняв віко, витяг звідти гіпсову статуетку, яка зображувала чи собакововка, чи дике порося, і з досадою поставив на прилавок.

— Ну, а тепер геть звідси! — гаркнув він.

Але натовп запротестував, і власник вимушений був поступитися.

— Перепілку, дядьку! — закричали діти. — Прачку!.. Садівника!.. Овечку й барана!..

Стрілець збив усі цілі підряд, не промахнувшись жодного разу. Вусата жінка кудись зникла й не з'являлася більше.

Після десяти пострілів стрілець одержав ножик з багатьма лезами, на якому локомотив випускав дим із труби. Потім ще десять пострілів — і всі фігурки були збиті.

— Пол! Пол! — закричали люди.

Власник ятки дурнувато стояв по той бік прилавка.

— Нема в мене зараз! Хай прийде ввечері, я тоді йому дам!

Натовп почав ревти:

— Е-е, не крути, пане! Забирати — то ти знаєш, а віддавати…

І хоч як власник відмагався, врешті-таки вимушений був викласти золоту монету…

Переможець узяв її, подивився з одного боку, з другого, спробував на зуб, потер об порваний рукав, нарешті поклав до кишені і знову простяг руку до рушниці.

Антон Лупан, не відводячи погляду від влучного стрільця, підійшов до нього й поклав руку на плече. Це саме та людина, яка йому вкрай потрібна…

— Ходімо зі мною, хлопче! — сказав він тоном, що не допускав заперечень.

Але обірванець вагався, дивлячись на фігурки в глибині.

— Я зачиняю, не можу більше! — гаркнув власник ятки.

Антон стиснув за руку стрільця, тягнучи його за собою.

— Ходімо, і ти матимеш більше, ніж один пол!

Переконаний не словами, а рішучим тоном, чоловік затримався лише для того, щоб забрати торбу й мушкет, які лежали долі, гіпсового собаку й ножика з локомотивом.

Коли вони проштовхались на край пустиря, де людей було менше, Антон спитав:

— Як тебе звати, хлопче?

Той хотів був буркнути: «А тобі яке діло?», але, підвівши очі, побачив таку щиру усмішку, що відчув себе переможеним.

— Ієремія, — відповів довірливо.

— А мене Антон Лупан.

— Антон?.. У нас у селі був один дяк, його теж звали Антон. А ви не з попівського роду?

— Наскільки знаю, в нашому роду не було попів.

— Справді?! — Ієремія прикинувся здивованим. — А в нас у селі чоловіків називають Йон, або Васіле, або Ієремія, як я, чи Хараламб, як мій двоюрідний брат. Антоном звали тільки дяка…

— Де ти навчився так добре стріляти? — спитав Антон.

— У Грівіці, там ми мали досить куль і турецьких фесок, у які можна було цілитись скільки завгодно. А зараз, тільки-но взяв у руки рушницю, то ніби відчув себе її братом…

При цих словах Антон пильніше глянув на нього. Чоловік поряд з ним був, сказати б, довготелесий, аби не такий плечистий, зате голову мав маленьку, таку собі пташину голівку з гострим носиком, з близько посадженими оченятами, то хитруватими, то насмішкуватими. Одягнений він у драні полотняні штани, зашнуровані до колін ремінцями від постолів, зверху на ньому лата-ний-перелатаний морський одяг, який не пасував ні до штанів, ні до овечої шапки на голові.

— А з мушкетом ти що робиш? — знову спитав Антон.

— Так собі тримаю, хай і в мене буде сяке-таке майно. Я сторожував з ним в одного боярина за Братешом.

— А що ти вмієш робити?

— Я корабельний тесля, пане, але після війни не можу знайти роботи. Раніше приходили турки, греки, і я вистукував молотком на їхніх баркасах собі трохи грошей. Або в Тулчі робив човни для рибалок. Тепер греки