Марево - Павло Архипович Загребельний

— За винятком деяких деталей, ви вгадали.

— А коли я відмовлюсь?

— Тоді вас передадуть в руки іранських властей, і ті судитимуть вас як комуністичного агента.

— А докази? Ви забуваєте, що для суду потрібні докази.

— Доказів скільки завгодно. Ви спалили кишлак у пустині, ви повели в гори, де у вас є таємні склади зброї, населення Марестана і навколишніх кишлаків Великого оазису, ви вкрали персидську дівчину, потім напали на мирних подорожніх і, побивши їх, забрали у них коней…

— Он що! Добре ж ви все продумали. Але скажіть мені, будь ласка, чому вам так хочеться обов'язково сховати мене і моїх товаришів у тюрму? Невже тільки тому, що ми радянські люди?

— Я надто стара людина, щоб керуватися в своїх вчинках лише власними політичними симпатіями чи антипатіями, — відповів доктор Томберг. — Якби це було так, я б просто потурбувався, щоб вас тихенько прибрали — і кінець. Але я не вбивця, я чесна людина.

— Значить, ми вам заважаємо?

— Ви не помилилися.

— Але ми зовсім не ставили собі на меті провадити в пустині антирелігійну пропаганду.

— Справа не в цьому, — перебив його доктор Томберг. — Ви заважаєте мені не як місіонеру, а як представникові промислової компанії.

— Компанії? Що ж може робити ваша компанія в цій пустині? Може, будувати аеродроми біля кордону з Радянським Союзом? Зараз це досить модно. Здається, представники вашої компанії нещодавно вже прощупували міцність нашої прикордонної охорони?

— Ні, наша компанія цілком мирна, — заперечив доктор Томберг.

— Я й не кажу, що вона військова. Але це не завадить їй за добрі гроші збудувати в прикордонній зоні аеродроми, автостради, бомбосховища і інші не дуже приємні для моєї країни речі. І коли подумаєш, що в Ірана тисяча сімсот п'ятдесят кілометрів сухопутних кордонів з Радянським Союзом, то справді стають зрозумілими побоювання вашої компанії, як би їй ніщо і ніхто не завадив мати на цій не зовсім чистій справі добрячий зиск.

— Ви помиляєтесь, мій друже, — спокійно промовив доктор Томберг. — Якщо хочете, я можу розкрити вам нашу таємницю, і тоді ви переконаєтеся, що ніякої загрози з боку нашої компанії і її діяльності для вашої країни немає. Якщо хочете знати, то й спроба перейти кордон була розрахована на те, що ваші солдати, захопившись погонею, в свою чергу порушать іранський кордон. І поки там розв'язувався б цей конфлікт, ми б робили своє.

— Цікаво, — сказав Олег. — Що ж саме робить тут ваша компанія?

— Але я розповім вам лише з тією умовою, якщо ви дасте мені зараз слово ще подумати над моєю попередньою пропозицією.

— Даю слово, — повагавшись, відповів Олег, почуваючи, що зараз він дізнається нарешті про всі ті таємниці, які оточували його з того часу, як він потрапив у пустиню.

— Застерігаю однак, що в разі вашої незгоди на наші пропозиції, вам краще не згадувати на суді того, що я зараз вам розповім, бо вам все одно ніхто не повірить.

— Гаразд, я це знаю.

— Отже, вас цікавить діяльність нашої компанії. Будь ласка. Наші геологи знайшли в передгір'ях смугу чорних монацитових пісків, які ви, сподіваюся, бачили.

— Довелося, — підтвердив Олег.

— Ці піски містять у собі дуже багато радіоактивного торію, який, як вам, очевидно, відомо, знаходить зараз дуже широке застосування у виробництві атомної енергії і з успіхом замінює уран. Майбутнє торію — величезне, і той, хто має в своїх руках його запаси, з часом займе досить тривке місце в світі.

— Перспектива непогана, — відзначив Олег. — Але ж піски — іранські?

— Іранський уряд нічого про них не знає і ніколи б не дізнався. Місцеве населення теж не звертало уваги на ці піски, бо всі спроби оросити їх незмінно кінчалися крахом.

— Але я не розумію, чому могли стати на заваді ми? — здивувався Олег. — Адже ми зовсім не мали наміру втручатися у внутрішні справи Ірану.

— Ви були сторонніми людьми, а це вже небезпечно. Варто вам було сказати два-три слова про те, що ви бачили в пустині вишки розвідувальних експедицій, і все б пропало.

— А хіба цих вишок ще ніхто не бачив?

— Звичайно ж ні. Ми найняли спеціальний загін людей, щоб тримати в таємниці розвідки.

— А промислові розробки? — запитав Олег. — їх же не будеш вести таємно?

— Ми й не збиралися цього робиш. На той час вся земля в пустині й передгір'ях належала б нашій компанії.

— А люди, які там живуть?

— Вони переселяться в інші місця. Землі в Ірані багато.

— Поганої — так, — сказав Олег. — А от доброї землі щось я не бачив тут в достатній кількості.

— Ну, нас не турбує доля кількох талі тисяч туземців. Вони якось влаштуються.

— І ви сподівалися, що радянський громадянин може стати співучасником такого нелюдського злочину? — з дрожжю в голосі запитав Олег, підводячись з місця. — Та ви розумієте, що ви робите, старий мерзотнику? Ви гірший за фашиста! Ви…

— Вас зараз знову кинуть у зіндан, — спокійно промовив доктор Томберг. — Подумайте про свою долю. Ще не все втрачено. Я не чув ваших останніх слів.

— Я можу їх повторити, коли хочете! — в нестямі закричав Олег. — Плювати мені на ваш зіндан і на всю вашу банду.

— Ей, хто там? — покликав Томберг. — Візьміть його!

З-за кущів виступили два здоровенних бандити…

СУД НА МАЙДАНІ

Вночі, коли над садом заблимали спокійні волохаті зірки, в зіндан знову опустили драбину і чорні постаті на краю ями наказали:

— Вилазь!

Олег неквапно поліз нагору.

— Швидше! — закричали звідти.

— Встигнеш, — сказав Трубачов. — Чого кричиш?

Як тільки він ступив на поверхню землі, на нього накинулося кілька чоловік і почали в'язати йому руки. Олег не боронився: що він міг зробити з десятком відгодованих, до зубів озброєних бандитів? Тим більше, що майбутнє його не дуже лякало: рано чи пізно все з'ясується, винні дістануть по заслузі, і їхня експедиція зможе продовжувати свою роботу, яку злочинці перервали на самому початку.

Із зв'язаними руками Трубачова провели через сад, виштовхали за огорожу, і він побачив у темряві невиразні силуети високих горбатих тварин.

— Будуть кудись везти і, мабуть, далеко, раз на верблюдах, — догадався він, і в ту мить його збили з ніг.

Він ударив черевиком в чиюсь темну морду, що нахилилася над ним, але з другого боку на нього напало одразу три чи чотири бандити, затиснули його ноги і почали їх теж в'язати. Зв'язаного, його понесли до одного з верблюдів і запхали у вузький, як домовина, ящик, прив'язаний до спини верблюда. Олег зрозумів, що його поклали в кеджавегу, в ящик, у