Чорний лабіринт. Книга третя - Василь Павлович Січевський
— Яка краса…
— Софія Київська в Римі! — вигукнув так, ніби не мав сили стримати почуття, отець-доктор. — Незбагненно…
— Саме так, сину мій, Софія Київська в Римі! Звістка про це повинна облетіти весь світ, а серед емігрантів українського походження в Європі, Північній і Південній Америці, Австралії має викликати святкове збудження душі й активність у захисті віри. З церковних амвонів, зі шпальт газет і журналів буде пропагуватися новий центр уніатства як історичний символ того, що Софійський собор у Києві належить Ватікану, як знак тієї неспростовної істини, що католицька віра та її свята церква існують на Україні споконвіків. Брестська унія — то лише сторінка історичного споріднення слов'янства з Римом. Одвіку церква на Україні була католицькою, і народ її завжди був католицьким. Східне слов'янство повинно бути підкореним! Так буде, бо так хоче бог!
Отець-доктор слухав кардинала, поштиво схиливши набік голову, але в тій голові чомусь бриніли зовсім інші слова: «Відколи тямить історія, католицизм був усе заклятим ворогом слов'янщини, і хто знає, чи не приніс їй більше шкоди від усіх кривавих війн з мадярами, німцями та татарами!..» Згадалися Франкові слова! Ще замолоду впеклися в пам'ять, і не виколупаєш їх звідти ніяк. А тим часом у свідомість пробивалися тверді, мов горіхи, слова кардинала Оттавіані:
— У різних країнах вільного світу мешкає понад два мільйони українців, котрі здебільшого належать до двох релігійних течій: греко-католицької і православної. Перед вірними папі греко-католиками стоїть завдання за будь-яку ціну об'єднати всю українську еміграцію, привести її під високу руку католицької церкви. Автокефально-православна віть має бути знищена. Боже царство здобувається силою… І нема в історії церкви нашої посівів без праці, жертовності, навіть крові! Під міцною рукою владики нашого та його римського понтифікату треба зібрати сили, котрі рано чи пізно стануть на Україні основою перемоги нашої церкви. Так буде, бо того хоче бог! Прийде час, і ми святкуватимемо нашу перемогу в Софійському соборі в Києві!
— Слава Ісусу Христу! — перехрестився отець-доктор.
— Слава! — підхопив і собі Лебедь.
— Віват! — одним словом переклав їхній захват отець-єзуїт.
Кардинал пильно поглянув на кожного з гостей, і ледь помітна тінь вдоволення майнула його обличчям.
— Іншого від вас, панове, ми не сподівались… — монсеньйор простяг пухкеньку ручку для поцілунку. Гості шанобливо прикладалися до неї, а він вів далі: — Хай бог потроїть ваші зусилля, діти мої. Благословляю вас… Ідіть з богом… Подробиці вам повідомить отець Гонорій.
Гості вклонилися й позадкували до дверей. Їх еміненція виловив на опуклому череві свій наперсний хрест і перехрестив ним кожного окремо.
У приймальні отець Гонорій сказав:
— В питанні пропаганди віри звертайтеся до мене. Витрати бере на себе конгрегація. Чи все ви зрозуміли, панове? Можливо, є які запитання?
— Ти ніби все зрозуміло, — мовив Лебедь.
— Ну, тоді останнє… — отец Гонорій дістав із шухляди письмового столу газету і, пильно поглянувши на гостей, сказав:
— Ця газета видрукувана в Києві…. Тут пишеться, що український католицизм — вигадка уніатських фальсифікаторів, що на Україні був лише католицизм зрадників… За роки, що минули з часу підписання Брестської унії, він зумів накинути зашморг на частину українського населення в Галичині й Закарпатті, однак віруючі й духовенство розірвали цей зашморг, скасувавши унію. Як бачте, позиція категорична. Для чого ж нам потрібно в той час, коли на Україні не лишилося жодної греко-католицької парафії, організовувати акцію з Софійським собором на околиці Рима? Потрібно, бо то є частка великої програми просування нашої віри на Схід. Там знають про наші наміри, але те не повинно зупиняти нас. Ми будемо боротися за нашу церкву, за наш вплив на Україні, в Росії доти, доки не переможемо, аж поки стоятимуть Рим і Ватікан! Так буде, бо того хоче бог!
— Що це було? — запитав Лебедь, коли вони з отцем-доктором вийшли на гомінку, вщерть виповнену людьми й авто римську вулицю.
— Гадаю, інструктаж… — непевно посміхнувся Гриньох.
— А в мене, холера, таке відчуття, ніби об мене витерли йоги. Не спитали, не вислухали…
— Зате щедро субсидуватимуть, — відказав отець-доктор. — Недарма, панцю злотий, вам наснилися таргани.
— Ото єдина втіха. Ет, ходімо та десь хильнемо доброї горівки, бо тутешнє вино викликає в мене лише згагу.
— Воно б незле, та чи не запізнимося на поїзд?
Лебедь поглянув на годинника.
— Часу справді обмаль… Проте півгодини ще наші. Де б тут можна…
— Тут всюди можна, однак, думаю, нам варто піймати таксувку та їхати на вокзал. Там пристойний бар і по радіо нагадують час, коли відходить ваш поїзд.
— Чим ви мені подобаєтесь, Іване, так це здоровим глуздом. — Лебедь підняв руку, зупиняючи таксі. Чекати довелось недовго. Вже сидячи в машині, запитав: — А звідки у вас та інформація, отче?
— Яка саме?
— Ну, про акцію возвеличення Бандери?
— Джерела різні, й саме це насторожує… От, скажімо, пан Заграва… Випадком зустрілись. Я, щоправда, задля годиться спитав, що доброго останнім часом написалося, а він похитав головою та й каже: читайте під іменем «Федір Крайніченко». Це що, нове ваше псевдо, питаю. Ні, каже, справжнє прізвище людини, про яку скоро говоритиме світ.
— Хто такий? Крайніченко? Вперше чую…
— Я теж не чув, а це вже довелося поцікавитись. Хоча ваш любий генерал Керк і тримає його за сімома замками, однак…
— Облиште в спокої Керка.
— Я до того, що…
— Слухайте, отче… Чого ви хочете від шефа розвідки? Щоб він не мав від нас таємниць? То його фахові справи…
— Я застерігаю вас… Ми з вами
