Співробітник ЧК - Олександр Олександрович Лукін

— Справді, питання — хто?.. — повторив Брокман, потираючи чоло.

— А ви пам'ятаєте, хто був на військовій раді? — спитав Олексій.

Брокман присунув папір і написав у стовпчик:

1. Ісаков — начальник військдільниці.

2. Іванов — комісар.

3. Кудрейко — начальник штабу.

4. Панкратов — ад'ютант командуючого.

5. Крамов — начальник берегової артилерії.

6. Парков — начальник плавучої артилерії.

7. Шалига — начальник особливого відділу.

8. Сімага — командир матроського загону.

9. Горелик — комісар матроського загону.

10. Штабний секретар…

— Щавінський Яків, — підказав Воронько. Він знав усіх штабних.

— Дивіться, ось всі, хто тоді був, — сказав Брокман. — Ще я та два писарі. Ну, Ісаков з комісаром зразу відпадають. — Він викреслив перші два прізвища. — Кудрейко?.. — Олівець повис у повітрі. — Кудрейко? Колишній агроном, з інтелігентів…

— Викреслюй, викреслюй, — сказав Величко. — За Кудрейка я головою ручуся: більшовик з п'ятого року…

— Ну, дивись. Далі. Панкратов, ад'ютант…

Вони найретельніше перебрали всіх поіменованих у списку людей.

Ад'ютант Панкратов раніше працював у ЧК. Він ні в кого не викликав підозри.

Поза підозрою був також начальник особливого відділу Шалига. Командир матроського загону Сімага загинув. Комісар Горелик лежав у госпіталі з простреленими грудьми.

Величко зв'язався з особливим відділом шостої армії і довідався, що собою являють штабні писарі і секретар військової ради Щавінський. Йому відповіли, що це перевірені люди, призначені за їх рекомендаціями.

Залишилось два прізвища: Парков і Крамов. Обидва колишні офіцери.

Крамов мав колись чин поручика і на німецькому фронті командував батареєю. До Червоної Армії він вступив у дев'ятнадцятому році і як військпнсар працював у різних армійських штабах. Місяців два тому його перевели в Херсон на посаду начальника артилерії Херсонської військової дільниці.

Паркова відкомандирував до Херсона штаб коморси[6]. Він прибув лише кілька днів тому, але оперативний Величко вже встиг зібрати про нього деякі відомості. Парков — кадровий військовий моряк, до революції служив на Балтиці і дослужився до чина лейтенанта. Після революції деякий час був в анархістах. Він мав крутий характер, був незговірливий, на військових радах старався відмовчуватись, а в бою намагався діяти по-своєму.

Проти цих прізвищ Брокман поставив товстий знак запитання. Замислено промовив:

— Хто з них?..

Воронько з Олексієм оглянули берег у тому місці, де контррозвідники висадили Солових, і знайшли невеликий добре просмолений човен. Він був ретельно схований у комишах. На кормі лежав згорнутий плащ — квадратний шматок брезенту з вірьовочною петлею на одному — кутку і деревинкою замість ґудзика — на другому. Такі плащі носили дніпровські рибалки, плотогони і баржові матроси. Проте на дні човна валявся недокурок довгої дорогої цигарки.

Міцні залізні кочети, густо змащені машинним маслом, щоб не скрипіли; весла опущені за борт, щоб не гаяти часу при відчалюванні, плащ, не по-хазяйськи залишений без догляду, і недокурок — усе свідчило про те, що човен шпигунський.

Олексій залишився на березі, а Воронько сходив у ЧК і через півгодини привів молодого хлопчину — чопівця. Для нього влаштували зручне гніздо в комишах недалеко від човна і пояснили, що треба робити.

Воронько на прощання сказав:

— Старайся живого взяти, а побачиш, що не виходить, тоді стріляй, не сумнівайся!.. Як стемніє, приведу когось на зміну…

Блідий від хвилювання хлопчина, — це було його перше бойове завдання, — стиснув щелепи і вп'явся очима в човен…

Олексій і Воронько пішли в ЧК.

Недалеко від берега взвод червоноармійців розбирав якісь руїни. Коли Олексій і Воронько проходили повз них, один з червоноармійців гукнув:

— Ей, чого вештаєтесь тут?

Інший осадив його:

— Та це ж чекісти, хіба не бачиш?

Воронько критично оглянув Олексія.

— Не розумію, — сказав він, — чому від нас чекою тхне за версту? Нічого на нас особливого нема, а де не пройдеш, відразу слід: чека ходило. Це не на користь… Не завадило б на якусь цивільну одежину розжитися.

Олексій думав про те саме: адже він мав стежити за Дунаєвою.

— Не завадило б, звичайно.

— Фельцера потрусимо, — після короткого роздуму вирішив Воронько.

Прийшовши в ЧК, вони відразу попрямували до начгоспа.

— А-а! Все-таки прийшов, — промовив той, побачивши Олексія. — А я тебе згадував: невже в людини совісті нема, щоб хоч чоботи показати! Коли на світі революція, так вже не треба подяки? Всі ось так: Фельцер дай те, Фельцер дай це, а щоб згадати, що Фельцер теж людина, так ні! От коли щось потрібно, тоді, звичайно, біжать до Фельцера… Може, ти теж по щось прийшов?

— Ні, ні! — за Олексія відповів Воронько, правильно оцінивши обстановку. — Він мене вже днів два як тягне до вас: зайдімо до начгоспа і зайдімо! Я думав: звідки така любов?

— Чи ба! — з сумнівом сказав Фельцер.

— Провалитися мені! — Воронько ясними очима дивився на начгоспа.

— Хочеш перехрещусь?

— Він перехреститься! Думаєш, велике діло перереститися цьому безвірникові! Ану, покажи чоботи! — Фельцер потяг Олексія до світла. — Ай-яй-яй, оце товар!