Марево - Павло Архипович Загребельний
Бідний Зрбі! Ти хотів вивчитися на лікаря, щоб допомагати своєму темному, нещасному народові, який знемагає від хвороб, — і от лежиш зараз на холодному чорному піску нерухомо, і невідомо, чи вже зможеш піднятися. Ти мріяв віддати своє життя твоїм зубожілим, переслідуваним горем братам, але вороги твого народу забрали в тебе життя, не давши йому розквітнути. Ти клявся, що жоден бідак не пройде повз тебе без того, щоб ти не подав йому руку підтримки, але от лежить біля тебе юнак Хедаят, і ти вже нічим не зможеш допомогти йому. Та й чи потрібна йому тепер допомога?
А кулемет сіяв і сіяв смерть у повітрі, і Олег, озирнувшись, побачив, що вже Хедаят і Зрбі не самі лежать на піску. Може, треба було повернути? Та ні, вороття вже не було. Хай вони не справляться з озброєною до зубів бандою, хай половина з них поляже, але ж зате вцілілі дізнаються про причину виникнення страшного марева, щоб потім рознести по пустині правду, підняти все населення на боротьбу з невідомими бандитами і повернути до своїх жител тисячі наляканих людей.
Олег гнав свого ахалтекинця що було сили.
Розпалений кінь вніс його в тісну вуличку між наметами і став як вкопаний, а на Трубачова в ту ж мить навалилося з десяток здоровенних бородатих молодців.
Йому зв'язали руки, накинули на голову жорсткий вовняний мішок, і останнє, що він ще встиг побачити, був зелений «вілліс» доктора Томберга, який котився сюди з пустині.
ДЕСЯТЬ КІЛОМЕТРІВ ПІД ЗЕМЛЕЮ
Григорій Микитович першим почув стрілянину. Він швидко сів на кошмі й визирнув з намету. Але нічого, крім білуватого ранкового неба й темної широкої спини сонного вартового, що загороджував вхід до намету, професор не побачив. Тоді він почав будити Еллу.
— Елло Михайлівно, прокиньтеся, будь ласка, тут щось відбувається. Ви мене чуєте, Елло Михайлівно?
Елла прикрила очі рукою й невдоволено сказала:
— Господи, навіть поспати досхочу не можна.
— Але ж ви чуєте, стріляють! Стріляють, Елло Михайлівно! — вигукнув професор.
— Стріляють? — злякано підвела голову Елла. — Де стріляють? Хто?
— Стріляють десь тут поблизу, а хто — цього я, на жаль, сказати не можу.
— Можливо, це Олег? — запитливо подивилася дівчина на Григорія Микитовича.
— Цілком ймовірно, — згодився той.
— Але ж вони його вб'ють! — вигукнула Елла, пориваючись бігти з намету.
— Але куди ж ви побіжите? — тримаючи її за руку, сказав професор.
— Як куди? До цього негідника, якого ви лікуєте.
— Ви хочете йти до Алаяр-хана?
— А чому б мені до нього не піти?
— Але визнайте, що це зовсім не жіноча справа.
— По-вашому, жіноча справа — лише оплакувати мертвих? Так я не хочу плакати. Я хочу врятувати Олега.
— Вас просто не впізнати, Елло, — здвигнув плечима професор.
— Зараз це не має ніякого значення, — кинула дівчина, — пустіть мене.
— Але ж не треба гарячкувати, Елло Михайлівно. Спокій і ще раз спокій.
— Мені набридло спокійно чекати, поки ці бандити переріжуть нам горло.
— Але ж, Елло Михайлівно…
— Ви чуєте? Вони вже почали стріляти з кулемета! Я повинна піти до Алаяр-хана. Ви як хочете, а я піду.
— Звичайно ж, я з вами, — сказав професор. — Але зрозумійте, що гнів і запальність погані помічники в рішучі хвилини життя.
Вони вийшли з намету і. незважаючи на протести вартового, швидко попрямували до намету Алаяр-хана. Вартовий неохоче поплентав за ними.
Хана в його наметі не було. Не було там ні танцюриста, ні музиканта, яких Алаяр завжди тримав біля себе для звеселяння духу. Лише повар, товстий, безбородий чолов'яга, роздмухував вогнище біля намету, мабуть готував сніданок.
— Де Алаяр-хан? — запитав його професор.
— Алаяр-хан? — здивовано подивився той.
— Так, так, ваш Алаяр-хан, — підхопила Елла. — Де він?
Повар все ще не міг зрозуміти, що від нього хочуть, і щось запитав у вартового. Той пересмикнув круглими, як у жінки, плечима.
— Алаяр-хан, — почав було повар, але в цей час стрілянина раптом припинилася.
— Вони вбили його! — закричала Елла. — Мерзотники!..
— Заспокойтеся, Елло Михайлівно, — сказав він. — По-перше, Олег приїхав би сюди не сам, а з Кайнаровим, на машині…
— Тим гірше, значить вони вбили їх обох, — заплакала Елла.
— Але ж ми з вами не чули звуку мотора.
— Не чули? — зло вигукнула Елла. — То послухайте зараз!..
Справді, десь з пустині долинав шум автомобільного мотора.
— Дивно, — пробурмотів професор. — Що б це значило?
Непорозуміння їх розв'язав Алаяр-хан, який появився серед наметів у супроводі кількох бандитів, серед яких був і перекладач Саїд-Мухтар.
— Ти вбив їх? Вбив? Відповідай же! — кинулася назустріч йому Елла, і хан навіть зупинився від несподіванки. Він щось сердито запитав у вартового, але той не встиг відповісти, бо наперед виступив Григорій Микитович і, владним жестом примусивши всіх замовкнути, звернувся до перекладача:
— Ми вимагаємо від Алаяр-хана, щоб він пояснив причини сьогоднішньої стрілянини. Крім того, ми дуже стурбовані за долю своїх товаришів, які поїхали десь до фармандара і за смерть яких Алаяр-хан буде відповідати, якщо він або його люди стануть причиною цієї смерті.
Коли Саїд-Мухтар переклав ці слова ханові, той засміявся, підійшов до професора й поплескав його по плечу здоровою рукою. Потім він вклонився Еллі і щось сказав довге й заспокійливе.
— Алаяр-хан, — набожно піднявши очі, почав говорити Саїд-Мухтар, — просить пробачення за те, що перервав ваш солодкий сон так рано, коли довгорукий диявол Бушіаста не випускає з теплих обіймів постелі навіть найбадьоріших людей. Разом з тим він просить вас не турбуватись за долю ваших товаришів, які рано чи пізно (він вірить і молиться аллахові за це) обов'язково знайдуться. Він би радий був відпустити й вас, але просить побути тут ще деякий час, поки загоїться його рана, якій так добре допомогло неперевершене мистецтво російського лікаря.
— Гаразд, — сказав професор. — А стрільба? Спитайте Алаяр-хана, що значить ця стрільба?
— Ах, це була найзвичайнісінька учбова тривога, — відповів хан. — Професор, сподіваюся, чув, що у військах часто провадять подібну тривогу для того, щоб солдати були завжди напоготові.
— Хіба люди хана — солдати? — запитала Елла.
— Хан говорить, що чоловік не зобов'язаний давати відповідь на запитання, яке ставить жінка, — переклав Саїд-Мухтар, — але з поваги до професора він все ж скаже, що його люди справді солдати.
