Одіссея капітана Блада - Рафаель Сабатіні

Почуття неусвідомленої тривоги змусило його знову розплющити очі й уважніше оглянути все навколо.

Безсумнівно, він лежав у великій каюті на своєму кораблі «Сінко Льяґасі». Отже, підстав для тривоги не було. Проте збуджена пам’ять, прийшовши на допомогу, тривожно доводила, що гаразд не все. Сонце стояло низько, вливаючись золотим світлом у квадратні віконця, і це навело його на думку, що був, мабуть, ранок — коли припустити, що корабель ішов на захід. Потім виникла протилежна думка. Можливо, вони йдуть на схід — у такому разі зараз мав бути час надвечір’я. Те, що корабель рухався, він відчував за ледве вловимим кільовим погойдуванням судна. Але як сталося, що він, капітан, не знає, чи пливуть вони на схід, чи на захід, і взагалі не може навіть пригадати, куди ж прямує корабель?

Думки його повернулися до вчорашніх подій, якщо події ті справді були вчора.

Ясно пригадувався напад на Барбадос. В уяві чітко вимальовувалась кожна дрібничка до того моменту, коли він ступив на палубу власного корабля. А тут спогади несподівано й незрозуміло обривалися.

Його вже мучили різні здогади та припущення, коли відчинилися двері, і на свій превеликий подив дон Дієґо побачив, як до каюти увійшов його найкращий камзол. Це був дуже елегантний, оздоблений срібними позументами іспанський костюм, пошитий для нього з чорної тафти рік тому в Кадіксі. Дон Дієґо добре знав найменшу деталь на ньому і помилитися ніяк не міг.

Ось камзол зупинився, щоб причинити за собою двері, потім попрямував до дивана, на якому лежав дон Дієґо. У камзолі був гарний джентльмен, зростом і всією поставою дуже схожий на самого дона Дієґо. Помітивши, що іспанець здивовано стежить за ним, джентльмен прискорив крок.

— Прокинулись? — запитав він іспанською.

Іспанець розгублено глянув у блакитні очі на смаглявому обличчі, навколо якого вилися чорні локони. Але він був занадто спантеличений, щоб вимови будь-яку відповідь.

Тим часом пальці незнайомого злегка торкнулись потилиці дона Дієґо. Той скривився і зойкнув.

— Болить? — спитав незнайомий, намацуючи великим і вказівним пальцями пульс дона Дієґо. І тільки зараз приголомшений іспанець наважився запитати:

— Ви лікар?

— Так, крім усього іншого, — відповів смаглявий джентльмен, усе ще не випускаючи руки хворого. — Пульс повний і рівний, — заявив він і пустив руку. — Вам не завдали великої шкоди.

Дон Дієґо насилу підвівся й сів на дивані, оббитому червоним плюшем.

— Хто ви такий, чорти б вас ухопили? — запитав він. — І якого дідька ви тут робите в моєму власному костюмі й на борту мого корабля?

Рівні чорні брови незнайомця вигнулися в дугу, а на устах майнула ледь помітна посмішка.

— Боюся, що ви все ще марите. Це не ваш корабель. Це мій корабель і мій одяг.

— Ваш корабель? — приголомшено перепитав іспанець і не менш приголомшено додав: — Ваш одяг? Але... Тоді... — Він дико озирнувся навколо, потім ще раз уважно оглянув каюту, пильно вдивляючись у кожну знайому річ. — Невже я збожеволів? Адже це «Сінко Льяґас».

— Так, «Сінко Льяґас».

— Тоді... — І голос іспанця зненацька обірвався, а погляд став ще стурбованішим. — Господи! — закричав він голосом людини, душу якої роздирає нестерпний біль. — Чого доброго, ви зараз скажете мені, що ви дон Дієґо д’Еспіноса?

— О ні, мене звуть Блад, капітан Пітер Блад. Цей корабель, так само, як і цей красивий костюм, — мої за правом завойовника. А ви, дон Дієґо, мій бранець.

Хоч і дивним було це пояснення, воно таки трохи заспокоїло дона Дієґо, бо здалося далеко не таким страшним, як намалювала була його уява.

— Але... то ти не іспанець?

— Ви лестите моїй кастильській. Я маю честь бути ірландцем. Ви, мабуть, думаєте, що сталося якесь диво? Якщо диво й сталося, то це тільки завдяки мені.

Тут капітан Блад стисло розповів йому про останні події. Слухаючи Блада, іспанець аж мінився на виду. Приклавши руку до потилиці, дон Дієґо намацав там ґулю завбільшки з голубине яйце — доказ того, що Блад говорив правду. Після цього він уп’явся божевільними очима в усміхненого капітана Блада.

— А мій син? Що з моїм сином? — вигукнув він. — Він був разом зі мою у човні.

— Вашому синові нічого не загрожує. Він, веслярі й гармаш зі своїми людьми, хоч і закуті в кайдани, затишно влаштувалися в трюмі.

Дон Дієґо знову впав на спину, а його блискучі темні очі все ще пильно вивчали смагляве обличчя Блада, який стояв перед ним. Він приборкав свої почуття. Зрештою, він не був позбавлений стоїцизму, необхідного в його небезпечній професії. Цього разу йому не пощастило, карти випали не на його користь. Успіх, здається, випорснув із рук останньої миті. Його побили його ж власною зброєю. З витримкою фаталіста він скорився своїй долі й дуже спокійно запитав:

— І що ж буде далі, сеньйоре капітане?

— Отже, — почав капітан Блад, якщо зберегти за ним звання, яке він сам собі привласнив, — як людина гуманна, я мушу висловити співчуття, що ви не померли від удару. Адже це означає, що вам доведеться помирати ще раз.

— Хіба? — вирвалося з грудей дона Дієґо. — І це так необхідно? — запитав він, нічим не виявляючи свого розпачу.

Сині Бладові очі схвально оцінили витримку свого в’язня.

— А ви спитайте себе самого, — сказав він. — І скажіть мені, будь ласка, як би ви, досвідчений і кривавий пірат, вчинили на моєму місці?

— Але між нами є невелика різниця. — Дон Дієґо підвівся, щоб обговорити це серйозне питання. — Справа в тому, що ви хизуєтеся своєю гуманністю, якої мені бракує.

Капітан Блад