Карнавал у Марокко - Мирко Пашок

«Отику Скала, — сказав він подумки, — тобі від цього треба якось одвикнути. Бо ти й справді кінчиш у Легіоні!»

Він уперше визнав, що десь глибоко у нього засіла думка про Іноземний легіон як про крайній вихід. Досі, до цієї» хвилини, він навіть не припускав її. Мабуть, тому, що міг це собі дозволити — незабаром він триматиме синицю в жмені. І хто знає, може, ця синиця висидить маленьких синичат! Може, хазяїн подобріє, коли холодильник запрацює, може, накине щось, а якщо й не накине, то хоч похвалиться перед знайомими, якого має в домі спритного й дешевого фахівця. І в Оти знову буде робота. Потім знов і знов, аж поки одного чудового дня не засяє неоновими огнями фірма «Ота Скала, холодильники, Касабланка, Марокко».

Це була надзвичайно приємна картина, така приємна, аж серце мліло. Та згодом, пополудні, коли він полагодив термостат, його охопив страх, що тепер хазяїн може його спокійнісінько вигнати. «Холодильник працює, тепер можеш забиратися, волоцюго, звідки прийшов! Чекаєш, аби я дав тобі кілька франків? Хай це тобі навіть не сниться! А коли тобі щось не подобається, біжи скаржитися в поліцію, а я розкажу їм дещо про твої документи…»

«Авжеж, так воно й скінчиться. І в мене нема нічого, чим би я зміг примусити його заплатити мені, власне, з самого початку не було нічого, крім цього холодильника, який був йому потрібен. А тепер я скажу патронові: «Будь ласка, перевірте!» — і це матиме такий вигляд, ніби я подав грабіжникові полагоджений револьвер. І нічого я в нього не візьму, нікого не докличуся, нема в мене навіть ножа, якого можна було б приставити йому до горла, хіба що зачарувати цього холодильника, хай перестане працювати, як тільки патрон не схоче заплатити мені. Та зачарувати його я не можу, хіба… хіба…»

Ота глянув на спітнілу хазяїнову потилицю, на його засмальцьовані штани, об які той витирав руки, і нарешті на ці руки, що вийняли з-під стойки кілька бляшанок, схожих на ті, в яких туристи зберігають масло. Їх було п'ять. Хазяїн укинув їх до чемоданчика, що стояв на стойці, закрив його і обернувся до Оти:

— Ну що, готово?

— Завтра вранці, як я пообіцяв.

— Щось ти дуже довго вовтузишся, голубе.

— Зате працюватиме чудово, — Ота знову відкрив термостат, від'єднав провід і встав. — На сьогодні досить. Знаєте що, патроне? Дайте мені кілька франків завдатку.

— Навіть не подумаю!

— Я не маю що курити.

— Дай йому кілька сигарет, — сказала жінка.

— Може, ще й пляшку вина на додаток? — насупився хазяїн. Але сигарети дав.

У цю хвилину до пивниці зайшло четверо чоловіків у беретах. Закурюючи, Ота помітив, що один із лих узяв зі стойки чемоданчик і вийшов, навіть не заплативши за товар… А може, виклав гроші наперед. Цей пірат хазяїн нікому не дає нічого в борг. Але брати він уміє!

Ота сплюнув і вийшов у двір. Там валялися двоє заржавілих крил від грузовика, бочка з-під бензину й купа пляшок з-під вина та горілки; посеред цієї купи росло облізле фігове дерево, яке пнулося на стіну, мовби хотіло вирватися назовні, до природи. Та коли Ота відчинив хвіртку в стіні, він опинився на безлюдній вулиці, де природи було ще менше, ніж на подвір'ї. Він зачинив за собою хвіртку й раптом побачив, що з зовнішнього боку клямки немає. Він повільно побрів уздовж стіни. На розі зустрів Віветту з двома повними кошиками. Взяв їх у неї й пішов поруч. У дівчини був ключ од хвіртки, але вона довго бавилася ним, поки відімкнула.

— Далі я понесу сама, — сказала. — Бо це матиме дуже кумедний вигляд.

— Як хочеш. — Ота не знав, що саме матиме кумедний вигляд. Може, те, що він, білий, прислуговує тубілці. Тим часом він і гадки не мав комусь прислуговувати. Просто не міг іти з порожніми руками поруч жінки, яка несе щось важке. Так уже заведено в його країні.

В номері він знову закурив сигарету, заплющив очі й ждав, чи не сяйне в голові вогник-здогад, як зачарувати холодильник. Проте на думку нічого не спадало. За вікном сутеніло, але на терасі й досі лежало мале хлоп'я і дриґало ніжками, наче жук. Мабуть, воно хотіло підвестись і втекти. А може, раділо життю.

— О боже! — вигукнув він уголос. — Це вже схоже на божевілля. А я ще, по суті, не жив на світі, нічого не бачив, нічого не знаю!

На Оту враз наліг такий страшний тягар самотності, що він ладен був заплакати, як дитина, закричати: «Мамо! Мамо!..»

Вночі він пішов до Віветти. Легенько постукав у її двері й був майже певен, що їх відчинить якийсь роздратований клієнт. Але йому відчинила Віветта.

— Можна зайти? — запитав він, уже переступивши поріг.

Це була вузенька кімната, в якій ледве вміщалися стілець і ліжко. На стелі висів провід без лампочки, біля ліжка, на стільці, горіла стара настільна лампа.

Вони сіли поруч на ліжку. Віветта мовчала, дивилася на нього, і в її напрочуд великих очах, як у чорних окулярах, відбивалася настільна лампа.

— Віветто, — мовив він тихо. — Я відчув себе страшенно самотнім, через те прийшов до тебе.

— От і добре, Ото, — відповіла вона, й він здивувався, що вона пам'ятає його, хоч він назвав себе тільки раз, тоді, на сходах. «Мабуть, вона мене справді любить, — подумав він, і це його трохи втішило. — Якщо це, звісно, можливо. А може, вона любить мене тільки білою, французькою половиною, а другою, тубільною, ненавидить, бо тубільці повинні нас ненавидіти. Якби я був у їхній шкурі, то репіжив би цю білу наволоч без розбору. Я ж не собака, щоб на мене весь час плювали».

Ота засміявся.

— Що з вами? — спитала Віветта.

— Нічого, — промимрив він, бо не міг сказати їй правду, що лаяв тих, до яких належав сам, за своїм кольором шкіри.

— Віветто, напевно, за кілька днів, можливо, навіть завтра, я не матиму де ночувати. Хіба що в Бідонвіллі, але для цього в мене ще нема каністр.

— Ні, — заперечила дівчина палко. — Бідонвілль — то погане місце, дуже погане. Коли не буде іншого виходу… — Вона раптом затнулася.

— То що?

— Нічого. Ви знаєте медіну, старе місто? Там у мене