Марево - Павло Архипович Загребельний

Халупа притулилася біля кривавочервоних скель, які зліва стрімко обривалися, і прірва курілася там каламутним пилом. Якби не людське житло, не вічнозелені дерева, що звеселяли око, вигляд цього похмурого місця, цих червоних скель, цієї прірви викликав би в людини мимовільний страх. Але Трубачов зовсім неуважно ковзнув поглядом навкруги, думаючи про відпочинок на м'якій кошмі в халупі кочовика, коли перестане він гуцикати на гострій, мов бритва, ішачій спині.

В халупі нікого не було. Олег ледве відчинив важкі двері і мимохіть зробив крок назад: такою темною й непривітною здалася йому халупа зсередини. Вона не мала вікон, і світло потрапляло до неї лише через невеликий круглий отвір в даху. На кам'яній підлозі були розкидані пахучі, ще порівняно свіжі гілки ялівцю. Це давало підставу зробити припущення, що тут недавно хтось проходив.

Олег стяг гілки в один куток, накрив їх невеличкою кошмою, яку передбачливий Хедаят засунув йому в хурджин, прив'язав осла, насипавши йому в шаньку ячменю, і зачинив двері.

Незабаром він вже спав і уві сні бачив Еллу, Кайнарова й себе, що сидять навколо вогнища й весело сміються, слухаючи розповідь професора про полювання на диких кабанів.

Проснувся Олег від скрипіння дверей. Він підняв голову, сподіваючись побачити того, хто перебив його сон, але нікого не побачив і знову заснув. Тепер вже йому снилося, що він лежить в покинутій халупі на висоті трьох тисяч метрів над рівнем моря, кутається в ковдру й щохвилини кричить на якихось людей, які входять до халупи, впускають у широко розчинені двері струмені холодного повітря і риплять, риплять цими дверима, заважаючи Олегові зігрітися й заснути.

— Перестаньте рипатися!

Але люди не звертають уваги на його голос і все ходять і ходять туди й сюди, немов дратуючи Олега.

— Ну ось я вам зараз покажу! — закричав Трубачов і сів на своїй саморобній постелі.

Тепер він справді проснувся, і від того, що він побачив, мимовільний дріж пробіг по його тілу.

В халупі, під самими дверима, сиділо двоє незнайомих людей. Вони були схожі один на одного, мов брати, а може то просто так здалося Олегові спросоння та ще в темряві. Товсті й надуті, мов індики, незнайомі були одягнені в чорні, як і їхні бороди, халати, у обох за широкими поясами стриміли великі кинджали.

Не встиг Олег як слід роздивитися несподіваних гостей, як раптом одержав доброго стусана в спину. Він здивовано озирнувся і від несподіванки ледве не закричав.

Біля нього стояв маленький, потворний дервіш, в брудному лахмітті, з шкурою леопарда на плечах.

— Я-хакк! — крикнув дервіш.

Трубачов згадав, з яким жахом дивилася на дервіша Елла, і лише тепер зрозумів, чому вона його боялася. Дервіш, що стояв перед ним, мов дві краплі, був схожий і на того, що вони бачили в Келаті, і на того, якого зустріли в Марестані.

— Що ти хочеш від мене, добрий чоловіче? — запитав він дервіша як можна спокійним голосом.

Дервіш, не відповідаючи, завищав, вдарив Олега кулаком у живіт і відскочив до протилежної стіни. Трубачов швидко став на ноги, немов хотів кинутися на дервіша, але двоє чорнобородих, блиснувши білками очей, поклали руки на рукоятки кинджалів.

«Чорт знає, що таке!» подумав Олег і знову звернувся до дервіша:

— Я не розумію твого гніву, шановний чоловіче. Скажи мені хоч слово, адже недаром ваші мудреці порівнюють слово з вином: від нього й головний біль, воно ж і ліки.

Він сподівався, що його виручить добре знання фарсидської мови, але на дервіша філологічні досягнення Трубачова не справили ніякого враження. Він викрикнув кілька незрозумілих слів і знову штурхнув Олега під бік. Чорнобороді сиділи під дверима й не зводили з Трубачова очей.

— Що вам від мене треба? — хрипко запитав він тих, що сиділи під дверима.

Замість відповіді він одержав ще один удар від дервіша.

Олег зрозумів, що ніхто не стане йому відповідати, що дервіш все так само буде вигукувати свої дурацькі слівця, аж поки не вирішить, що настала хвилина для того, щоб дати знак тим двом головорізам пустити в хід свої кинджали. І, мов на зло, в нього під руками нічого немає: ні каменя, ні доброго дрючка, ні навіть звичайнісінького ножа, якого йому подарував на дорогу Хедаят і який він залишив десь у хурджині, що лежить надворі біля осла.

— Який же я все-таки дурень! — пробурмотів він.

Дервіш скинув з плечей шкіру леопарда, підбіг до Олега й знову вдарив його в спину. Олег зробив над собою нелюдське зусилля, щоб утриматися й не дати цій брудній потворі добрячого стусана: ті двоє сиділи, мов пеньки, але уважно слідкували за кожним рухом свого божка і за кожну його волосинку, звичайно ж, готові були здерти з людини шкіру.

«Пропав, — обливаючись холодним потом, подумав Олег, — пропав і собака не гавкнув».

Йому згадалися всі жахливі легенди про воїнів ісламу, які він чув або читав у книгах, згадалося, як бухарський емір підсмажував на розпечених сковородах тільки що відрубані голови своїх жертв, як кидали в'язнів у глибокі ями-зіндани, наповнені отруйними зміями. Він уявив собі ті стежки, якими добирався сюди. Самітні, вузенькі лежать вони серед безмежних кам'яних просторів, і ніколи ніхто не дізнається, хто пройшов цими стежками і куди зник. А його ось зараз скинуть у ту прірву, що починається одразу за халупою, злетяться хижі птахи-каракори і розклюють його тіло. Як виплутатися з цієї дурної історії? Де вихід?

Трубачов безпорадно озирнувся навколо. Підстрибнути до отвору в даху, де видніється шматочок білуватого ранкового неба? Ні, це нічого не дасть. Не встигнеш навіть вхопитися руками, як тебе потягнуть назад. Становище було безвихідним.

Дервіш простелив плащ на підлозі, став на коліна обличчям до сходу й почав молитися. Ті, біля дверей, зробили те ж саме.

«Моляться, — подумав Олег. — Ну, зараз після молитви вони мене прикінчать. Це вже ясно, як день».

Дервіш поводився зловісно. Він вже не молився, не вигукував своїх слівець, а просто стояв на колінах і, схиливши голову на плече, до чогось прислухався. В цей час за дверима раптом пролунав такий звук, ніби заскрипіло давно немазане, дерев'яне колесо. Трубачов здригнувся від несподіванки і від радісного передчуття: хтось мабуть, спускається з перевалу, і ці головорізи тепер мусять відпустити його. Але ні дервіш, ні його помічники не звернули на звук ніякісінької уваги. І Олег зрозумів, що він даремно радів: то кричав його ослик, мабуть, передчуваючи близьку загибель свого хазяїна.

Як тільки осел