Бхомбол-ватажок - Кхогендронатх Митро

Його шукали.

Бхомбол схопився і, щільніше закутавшись у дхоті, чимдуж помчав до станції.

Попереду бовванів квартал молочарів. Він увесь просяк запахом топленого і вершкового масла, духом кізяків. Дорога до станції пролягала через цей квартал. Щоб було швидше, Бхомбол вирішив піти навпростець, через обійстя молочаря Фулу.

У дворі Фулу Бхомбол побачив самого господаря і його брата Хорі, які колотили масло у величезному горщику. На веранді глинобитної хатини чадів каганець. Під самим каганцем сидів Джоду, син Фулу. Він учився в одному класі з Бхомболом. Успіхами в навчанні Джоду похвалитися не міг, і вчитель не раз м'яв йому вуха. Джоду щось робив. Підкравшись до паркану, Бхомбол почав підглядати крізь щілини між бамбуковими палицями. Він побачив, що Джоду прив'язує крючок до мотузки. Бхомболу дуже хотілося гукнути його. Він пригадав, що якось Джоду дав йому цілу грудку масла. Та зараз поблизу був його батько, лютий, як дідько. А це значило, що Бхомболу не тільки не перепаде масла, а, чого доброго, його ще й спіймають. Краще вже обійтись без масла.

Бхомбол почимчикував до залізничного переїзду. Біля переїзду стояла будка. Над залізною брамою біля будки горів червоний ліхтар. Зараз брама була зачинена. «Мабуть, скоро пройде поїзд, — здогадався Бхомбол. — Але який? Очевидно, товарний». Бхомбол виліз на браму.

Обабіч залізничного полотна стриміла огорожа з колючого дроту. Вздовж полотна росла трава куш, квіти якої нагадували віяло з хвоста яка. Зараз їх не видно, але вдень вони дуже гарні.

Бхомбол вирішив дійти по шпалах до станції — адже до неї було не дуже далеко. Звідси видно світофори — неначе кілька червоних і зелених зірочок опустилися з неба на землю. Але вночі на колії спали гадюки; нещодавно поїзд переїхав велику кобру.

В заростях біля воріт щось засичало. Невже гадюка? Бхомбол миттю видерся на верхню перекладину брами і, сівши на неї верхи, почав пильно вдивлятися в зарості. Але в темряві нічого не було видно. Сичання затихло, чути було тільки, як квакають жаби і цвірчать коники.

Однак він довго не наважувався злазити: а що як гадюка причаїлась під брамою?

Бхомбол кілька разів ляснув у долоні, щоб прогнати гадюку. Гадюки бояться шуму. Потім прислухався. Ні, сичання більше не чути. Гадюка, мабуть, поповзла геть.

Зненацька почувся перестук коліс і сопіння. Повернувши голову, Бхомбол побачив, що з другого боку до брами під'їхав віз, запряжений парою биків. У темряві здавалося, що то їдуть привиди. Очі у волів виблискували.

— Гей! Відчиняй браму! — закричав візник.

Будка була зачинена. Очевидно, сторож пішов додому вечеряти. По другий бік залізничного полотна, біля бамбукового гаю, був квартал ткачів, і сторожем тут працював батько ткача Чіру — Чойнодді. У нього не було руки по лікоть. Чойнодді добре знав Бхомбола в обличчя.

Побачивши воза, Бхомбол підбадьорився і водночас злякався: батько Чіру побачить його і перекаже дядькові. Він зліз із брами, перетнув колію і вибрався на путівець.

Бхомбол простував до станції. Опівдні пройшов дощ, у вибоях стояла вода, і ноги грузли в багнюці. Повз Бхомбола, мало не зачепивши його, пробіг шакал. За шакалом гналося двоє бродячих собак з кварталу ткачів. Проґавивши шакала, вони несподівано накинулись на Бхомбола. Та запалу в них вистачило кроків на десять, не більше, і вони не завдали хлопцеві ніякої шкоди. Нарешті він вийшов на шосе, вздовж якого подекуди горіли гасові ліхтарі. В далині з'явилися продуктові крамниці; тепер до станції було недалеко.

Прийшовши на станцію, Бхомбол став походжати по темній платформі. Поїзда ще не було. Всюди, підклавши клунки під голови, спали пасажири.

— Ти хто такий? — спитав Бхомбола хлопчак, що продавав бетель.[11]

— А ти хто? — розсердився Бхомбол.

— Спершу ти скажи.

— Замовкни! А ні, то й зубів не позбираєш! — Здавалося, бійки не минути… Очі Бхомбола метали блискавки. Він стиснув кулаки.

— Дада,[12] він мене вдарив! — зарепетував хлопчак, зметикувавши, що тут йому буде непереливки, і кинувся навтіки.

Неподалік від місця, де мала відбутися битва, стояв великий дерев'яний ящик, в якому зберігають пошту. Бхомбол усівся на ньому, звісивши ноги.

Більше він не повернеться додому. О другій годині ночі прибуде поїзд. Цим поїздом він дістанеться до Калькутти, а звідти поїде в Татанагар. Там живе Джітен, його приятель.

Минулого року Джітен, одержавши в школі довідку про перехід у наступний клас, поїхав з батьком у Татанагар. Джітен багато розповідав Бхомболу про Татанагар. Бхомбол знайде там собі якусь роботу на заводі. Він дуже сильний і стане молотобойцем, буде кувати залізо і, можливо, коли-небудь навчиться будувати автомобілі, підводні човни й літаки. Інженери й майстри можуть збудувати що завгодно!

Та спочатку було б непогано роздобути щось попоїсти. Бхомбол сьогодні тільки снідав, та й то, боячись дядька, не наївся досхочу. Потім увечері з'їв трохи печива. Якби він мав гроші, то міг би поласувати сирниками…

Бхомбол зліз із ящика й пройшовся по платформі. На станції життя поступово завмирало. Залізничники спали, полягавши на столах, у яких аж кишіли блощиці. Стояла тиша, тільки з боку шосе долинали звуки сітари.[13]

Вийшовши з станції, Бхомбол побачив, що перед джутовим склепом торговця Чадека горить багаття. Біля нього під фіговим деревом сиділи два санніасі[14] та кілька чоловік їхніх учнів. У відблисках вогню вони скидалися на привидів.